За більш як півстоліття сімейного життя Ользі та Миколі Дирдам є що згадати. (Фото автора.)
Минулої неділі в селі Самгородок Смілянського району Черкащини гуляли смарагдове весілля: 55 років прожили у шлюбі Ольга Йосипівна та Микола Андронович Дирди. Святкували весілля у родинному колі: подружжя виростило трьох доньок, має трьох зятів, дев’ятьох онуків, діждалися аж 22 правнуків. Щасливо склалася доля цих двох людей. Хоча ще в 1954 році майбутньому главі великої родини лікарі пророкували всього десять років життя.
...Дев’ятирічний Миколка біг зі школи засніженим кутком і дуже радів. Він таки знайшов ту блискучу цяцьку, котру вчителька відібрала в однокласників й закинула в кучугуру під повітку тітки Марії. Хлопчик час від часу пірнав рукою в кишеню й торкався холодної залізяки. Він з усіх сил поспішав додому, аби показати цяцьку старшому на чотири роки брату Петрові. «Синку, уроки вже закінчилися?» — з порога запитала мати й заходилася насипати борщ. Миколка сів за стіл біля вікна та почав обідати. У сінях грюкнули двері. То зі школи повернувся брат Петро. Мати теж подала йому тарілку з борщем, а сама пішла до лежанки, на якій спав новонароджений брат Василько.
«Я тобі зараз щось покажу», — шепнув тим часом Петрові Миколка і витяг із кишені блискучу цяцьку. Петро взяв залізяку та якимось цвяхом почав її колупати. У ту мить і пролунав вибух. Коли Миколка прийшов до тями, він побачив долі брата Петра. У того було вивернуто всі нутрощі. Хлопчик нахилив голову й зрозумів, що його живіт теж розірвало. «Господи, допоможи!» — голосила шокована мати коло важко поранених дітей. Вона в розпачі рвала на шматки сорочку й перев’язувала Петра та Миколку.
Йшла зима 1944 року. Село Самгородок тільки звільнили від фашистів, і людям здавалося, що у минулому залишилися жахіття війни та смерть. Але на Сорок святих родині Дирд довелося хоронити старшого сина. Молодший Миколка дивом вижив, хоч у те мало хто вірив, — дитина була геть пошматована вибухом.
Коли прийшов час іти в армію, Миколу Дирду призвали. І все б нічого, але там солдата змусили розвантажувати вагони. Важка робота різко підірвала здоров’я. Хлопця терміново госпіталізували. Після кількох перенесених операцій його комісували. «Може, років 10—11 ще й проживеш», — сказав 19–річному хлопцеві лікар, віддаючи виписні документи.
Микола повернувся у рідний Самгородок і попри похмурі пророцтва медиків вирішив не падати духом. Він вивчився на механізатора. У колгоспі імені Шевченка тракториста Миколу Дирду шанували, адже чудово розбирався в техніці, міг упоратися з будь–якою поломкою...
Із майбутньою дружиною Ольгою вони були знайомі ще з дитинства. Оля навіть листи писала хлопцю в армію. А потім вирішили побратися. На день, коли вони призначили сватання, Миколі доручили сіяти в колгоспі просо. Роботи було так багато, що він впорався з нею тільки опівночі. Тим часом у нареченої терпляче чекали сватів, які прийшли аж... о другій годині ночі. «Коли після сватання я повернувся додому, вже розвиднялося. Скинув святкову сорочку, вдягнув робочу та й знову в поле», — пригадує Микола Андронович, розмовляючи з кореспондентом «УМ» на лавці біля своєї хати.
«На нашому весіллі все село цілий тиждень гуляло. В ті роки хоч і бідно жили, але дружно», — додає Ольга Йосипівна. Вона каже, що свій будинок по вулиці Набережній у Самгородку вони з чоловіком побудували, коли повернулися з Миколаївської області, куди зголосилися їхати піднімати один iз тамтешніх колгоспів.
Після народження першої доньки Марусі подружжя мріяло про сина. Та Бог знову послав їм донечку Тетяну. «В той день зранку ще картоплю копала. Та так удома й народила», — усміхається Ольга Йосипівна. Третьою у них теж народилася донька, яку назвали Аллою. Дівчата виросли, вийшли заміж і подарували батькам по троє онуків, у тому числі й хлопців, про яких так мріяли батьки. Тепер уже онуки стали дорослими й мають своїх дітей. Тож на подвір’ї Ольги Йосипівни та Миколи Андроновича щодень чути дитячі голоси. Найстаршому із правнуків Сашкові вже 17 років, а найменшенькій Олександрі тільки шість місяців.
Затишна оселя цієї сім’ї — справжнє родинне гніздо, де тепер збирається уся рідня не тільки на свята. Адже навпроти стоїть будинок доньки Тетяни, ліворуч — хата онучки Валентини, трохи далі — онуки Віти. В центрі Самгородка мають будинки онуки Надя та Галя, із сусідніх сіл часто приїжджають доньки Марія та Алла, онук Віктор iз дружиною, у яких п’ятеро діток, онука Люда.
«Я коли одружувався, пам’ятав слова лікарів і не думав, що довго житиму. За все подяка моїй дружині, вона хороша мати, справна господиня, а ще моя медсестра та дієтолог усі ці роки», — щиро зізнається Микола Андронович.
Ольга Йосипівна й справді та жінка, завдяки якій родина живе дружно й згуртовано. Вона все життя пропрацювала в ланці та на фермі, а тепер головний керівник усіх родинних заходів. Кому город допомогти посадити, кому хату чи повітку помазати, кому дітей поглядіти — Ольга Йосипівна обов’язково організує на це родину й нікого у скруті не залишить. «Коли виникають проблеми, радимося, як будемо діяти. Тепер телефони мобільні у всіх, одному дзень, іншому дзень, й усе вирішили», — пояснює Ольга Йосипівна.
«А як смарагдове весілля святкували?» — запитую у подружжя на прощання. «Отут під яблунями у дворі поставили кілька столів, наварили холодцю, насмажили риби, зробили казан котлет, накрутили голубців, салатів нарізали. Ловко гуртом посиділи!» — відповідає Ольга Йосипівна. Та головне, що від дітей, онуків та правнуків «молодята» почули багато добрих слів. І це для них стало найкращим подарунком.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
