«Диви, Павло, що роблять!»

...Цей самотній хрест у полі неподалік мого рідного Каменя–Каширського важко не помітити — він високо здіймається над насипаним горбиком землі. Сліди від цвяхів, якими прибивали вінки, густо всіяли його почорнілу поверхню. Правда, нині його прикрашає лише один віночок. І навіть скромної таблички із написом нема. Серед багатьох безіменних могил, яких немало розкидано по лісових хащах моєї малої батьківщини, ця — особлива. На цьому полі під лісом знайшли свій вічний спочинок не «українські буржуазні націоналісти» чи «українсько–німецькі фашисти» (так іменувала радянська влада вояків УПА, що зародилася саме на Волині). Тут знайшли свою смерть перші жертви Великої Вітчизняної — шістнадцять поліщуків–новобранців, призваних до Червоної армії. Їх розстріляли 24 червня 1941–го за те, що на кілька годин запізнилися до військкомату. Про існування цієї могили більш як півстоліття мешканці Камінь–Каширського та довколишніх сіл не знали нічого. Косили тут сіно, садили картоплю, випасали худобу. А ті, хто знав, мовчали. Лише в роки української незалежності цю трагічну сторінку історії вдалося відтворити у деталях...

Їм стріляли у спину

Якби не хлопчики–пастушки, які пасли корів неподалік, ніхто й ніколи не дізнався б, що ж сталося у полі по дорозі до села Гута–Камінська 24 червня 1941–го. Бо в архівах не збереглося нічого, що могло б вивести на слід тих поліських хлопців і чоловіків, які знайшли свою смерть на рідній землі, навіть не взявши до рук зброї. Прізвища їх невідомі, бо архіви військкомату зберігають матеріали вже післявоєнних років. Та й часу пройшло занадто багато, щоб місцеві старожили згадали всіх односельців, забраних на війну у перші її дні. Тільки свідчення випадкових очевидців, зібрані директором Камінь–Каширського народного краєзнавчого музею Наталією Пась та журналістами районної газети «Полісся», відтворили нещодавно картину тієї трагедії.

Одним із тих, хто бачив, як розправилися радянські військові з поліськими новобранцями, був Павло Кривдик. Він 55 років прожив у Одесі. Саме туди у 1950 році його сім’я виїхала добровільно, щоб врятуватися від Сибіру. Завербувалися, аби ніхто не довів, що у них ночують бандерівці. Кривдики жили на хуторі Поричани біля Каменя–Каширського, а на хутори часто навідувалися повстанці відпочити після облав. Залізуть уночі на горище клуні, навіть господаря не попередять. Прийдуть «стрибки» — спробуй доведи, що ти нічого не знав і не відав. Отож батько мудро вирішив — ліпше в Одесу, ніж етапом до Сибіру. Клуню розібрали, хату продали й виїхали з Волині. На батьківщину Павло Гнатович повернувся більш ніж через півстоліття. Із родини у нього в Камені–Каширському залишилася лише племінниця, вона й прихистила дядька, який зов­сім втратив зір. Коли заговорили у місті про розстріляних новобранців, чоловік і розповів те, що сам бачив.

Коли почалася війна, Павлові було десять років. Усі деталі тих днів його дитяча пам’ять зберегла до дрібниць. Він пам’ятає навіть, куди впали перші німецькі бомби. Камінь–Каширський, розташований за якихось 110 кілометрів від Бреста, зазнав німецьких бомбардувань уже 22 червня.

— Літаки прилетіли рано у неділю. Бомба впала отут, на перехресті вулиць Ковельської і Коніщука. Вбило тоді цілу сім’ю: матір, батька і семеро дітей. А ще попадали бомби біля вузькоколійки, що йшла до Пінська. Напевне, німці цілили у неї, але жодна з трьох бомб у колію не влучила. А у вівторок ми з братом і хлопцями пасли худобу недалеко від нашого хутора. У тому місці жив до війни поляк Андрієвський. Бідний був, але перші «совєти» його таки вивезли у Сибір. Тоді вивозили тільки за те, що поляком був. Як зараз бачу, як iдуть вони з чотирма дітками до вокзалу. Сніг, заметіль, а їх вантажать на станції у товарняк... Із хати їхньої зняли верх, розтягнули все. Місце позаростало кущами й терном. І ми там недалеко випасали худобу й гралися в пекаря. Коли раптом дві машини приїхали. Висипали з них військові і хлопці цивільні з тлумачками за спиною. Хлопців вишикували, як на перекличку. Але лицем до лісу поставили. «Диви, Павло, що роблять!» — крикнув мій старший брат Микола, коли військові спрямували зброю у бік хлопців. Від страху ми заповзли у рівчак. Крайній зліва чоловік зробив два кроки убік і намагався втекти, але куля наздогнала його. Коли розстріл закінчили, тіла полили з каністри бензином й кинули факел. Здійнялося високе полум’я, повалив густий білий дим і запахло неприємно горілим людським тілом. Ще підтягнули до купи й кинули у вогонь того, що лежав збоку. І поїхали. Ми ще трохи полежали й вийшли. Я близько туди не підходив, страшно було. Неподалік звідси жив у лісі Никанор Боденчук. Він теж саме нарвався, коли все це тут творилося. Заховався у канаву, діждався, поки всі поїхали, й став витягувати з багаття тіла–головешки, щоб не обгоріли до кінця, щоб можна було хоч когось впізнати. Шістнадцять чоловік їх там було. До речі, Боденчука потім вивезли на Сибір як куркуля.

Під вечір, згадує Павло Гнатович, на те місце знову при­їхала машина з військовими. З ними було двоє цивільних, яких змусили копати могилу й кидати в неї трупи. Їх теж розстріляли й кинули туди. Солдати засипали яму й розрівняли землю, щоб нічого не було видно.

Інших мобілізованих врятував конюх

У ті червневі дні далекого 1941–го на Поліссі у розпалі була косовиця. Селяни громадили сіно, запасаючись кормами для худоби на цілу зиму. І коли Авраму Мазуру з Каменя–Каширського прийшла повістка з військкомату, він на хуторі саме складав зі старим батьком сіно у стіжок. Хлопець вирішив привезти ще кілька копиць, перш ніж іти на фронт. Бо хто поможе потім батькам? Закінчивши роботу, він попрощався з рідними й поїхав коником у військкомат. Але його разом з іншими новобранцями iз сіл чомусь закрили в одному з приміщень біля конюшні. За розповідями родини, Аврам дуже гарно співав. І там, у військкоматі, зачинений на замок, він затягнув тужливу рекрутську пісню. Це неабияк збісило військове начальство, яке щодня прибувало сюди. Начальники у погонах забігали по двору, матюкаючись. А потім загуркотів автомобіль, в який новобранцям наказали вантажитися. І саме Аврам намагався під час розстрілу втекти і його тіло лежало зверху на купі трупів. Родина на другий день після трагедії забрала й похоронила його на кладовищі. Та мало хто знає, що розстріляних 24 червня могло бути значно більше. Бо того дня припізнилися на збірний пункт — хто на годину, хто на кільканадцять хвилин — не лише цi шістнадцятеро. Ще стільки ж бранців сиділи під замком в іншому приміщенні, коли першу партію повезли розстрілювати. Конюх військкомату Степан, прізвище якого так і не вдалося встановити, відчувши недобре, збив замок і сказав тікати. Це й врятувало новобранців.

У 1944–му від могили сліду не залишилося

Невдовзі після того розстрілу в Камінь–Каширськ увійшли німці.

— Багато хто з людей повірив німецькій владі, бо вона ж ішла під лозунгом «З нами Бог!». Значить, добра влада, християнська, — згадує Павло Кривдик. — Спочатку німці наказали молодим нашим хлопцям учитися в жидів ремісничому ремеслу. Слюсарити, шити чоботи, паяти, клепати — всьому цьому наші вчилися у місцевих євреїв. А потім почалися розстріли євреїв. І поліщуки зрозуміли, що Гітлер і Сталін — рідні брати. Я казав уже, що хрест поставили не на тому місці, де їх розстрілювали. Це було трохи далі. Але мене ніхто не спитав тоді. Люди на місці розстрілу насипали могилу, коли прийшли німці. Німецька адміністрація наказала встановити хрест. Біля райлікарні польська бруківка була, вона ще й досі збереглася. З тої бруківки зробили бордюри на могилі... Табличка на хресті була блакитного кольору і білими буквами було написано, що загинули від рук комуністів. На Спаса відбувалася хресна хода з хоругвами, церковним хором. Могила проіснувала, поки німці були. Як тільки червоні навесні 1944–го повернулися, її стерли з лиця землі. Солдати побачили той хрест у полі й доповіли командиру. Той наказав знищити. Хреста кинули в болото, бордюри порозкидали і від могили сліду не залишилося. Більше ніхто за радянської влади не згадував цих трагічних подій. Хіба пошепки між своїми. На тому місці пройшла меліорація, стали землю віддавати під городи. А хлопці й досі десь там лежать...

Ці смерті буде списано на закони воєнного часу. Як списали розстріли тисяч в’язнів Луцької, Ковельської та Володимир–Волинської тюрем у ті ж перші дні війни. Як спишуть потім мільйони солдатських життів, ціною яких, а не тактичною вправністю, встеляли дорогу до перемоги радянські військовокомандувачі на чолі зі Сталіним. Бо що таке життя шістнадцяти (за іншими даними — вісімнадцяти) простих поліщуків, єдиною провиною яких було те, що вони були хліборобами від діда–прадіда й понад усе цінували працю на своїй бідній і неродючій поліській землі? Скільки тисяч таких же мобілізованих західняків, ненавчених i з однією гвинтівкою на двох, які поповнили лави Червоної армії у 1944–му, покладуть голови у самісінькому пеклі війни, визволяючи Польщу, Австрію, Німеччину.

А скільки згинуло їх у лавах іншої армії, повстанської? Їхніми безіменними могилами всіяна моя поліська земля. Про те, що УПА в цих краях діяла потужно, свідчать навіть історичні архіви. 19 серпня 1943–го три сотні УПА вибили з Каменя–Каширського німецький гарнізон, захопивши військові склади, зброю, продовольство. І лише у вересні упівців витіснили з міста червоні партизани, а тих згодом — німці. Як виміряти сьогодні внесок кожної з цих сил у перемогу над гітлерівським нацизмом й побудову незалежної української держави? Всі вони потребують єдиного — щоб ми їх пам’ятали...

МУСИМО ЗНАТИ

Цей випадок розстрілу новобранців у практиці НКВС не був поодиноким. 23 червня у Бродівському районі на Львівщині вшановували новобранців Червоної армії, яких розстріляли енкаведисти, аби вони не потрапили в полон до гітлерівців.

У травні у Володимир–Волинському під час розкопок археологи, шукаючи замок короля Казимира Великого, натрапили на велику братську могилу. Там півтора століття була тюрма. А масове поховання, на яке натрапили археологи, за припущеннями істориків, належить до 1939—1941 років. Найімовірніше, коли німці підійшли до Володимира–Волинського, адміністрація тюрми, не встигнувши евакуювати в’язнів, просто знищила всіх, як сталося це в Луцьку та багатьох інших містах Західної України. У могилі знайдено окремі речі, які свідчать, що декотрi із загиблих були поляками. Польща готова підсобити в розкопках волонтерами і коштами. Фахівці припускають, що у цій могилі можуть лежати до тисячі розстріляних поляків, українців, євреїв, росіян.