Я почув про нього в дитинствi. На початку серпня 1941 року залишки наших вiйськових частин вiдступали з–пiд Уманi через наше село Гусакове, що на Звенигородщинi.
На городi димiло багаття. Над ним гойдалася бараняча туша i казанки на жердинi. «Начфiн» — так називали вiйськового, який оберемками кидав у вогнище радянськi грошi та документи. Грошi згорали повiльно. Папери з печатками — миттю.
Дивлячись на те, наш сусiд дiд Дениско сказав: «Якщо армiя спалює свої грошi — це означає, що базару не буде».
Решту подiй я пiдсилив спогадами старших людей.
...У центрi села, обабiч дороги, стояли статечнi люди, дiтвора i трохи молодi. Серед них видiлявся високий юнак iз русявою шевелюрою. Вiн дивився понад сумною картиною вiдступу розбитого воїнства ґрунтовим шляхом у бiк Паламарчиного яру.
— О, то це ж Михайло, син Грицька Іванченка. Того, що був сотником Вiльного козацтва. Це ж вiльнi козаки влiтку 1918 року на Паламарчиному яру знищили охорону кайзерiвського обозу.
— Хiба тiльки знищили? Вони нiмецькi гармати потягли нiмецькими кiньми навпростець через поля до Звенигородки громити большакiв.
— А большаки — це хто? — запитав густочубий пiдлiток Сергiй.
— Большаки — це пройдисвiти, ледацюги, якi загнали твого батька на Колиму тiльки за такi слова: «Заспiвала Надька Крупська — Україна буде руська», — рiшуче повчав хлопця кумедний чоботар Мелетiй Романчук. Слiд зауважити, що батько Сергiя, один iз 17 репресованих односельцiв, повернувся додому восени 1949 року...
А того спекотного серпневого дня 1941 року люди вперше розмовляли, не боячись одне одного. Нависав iнший жах.
— Ось глянь, листiвки з самольота: «Освобождение от юдобольшевисткого рабства», — наче з–пiд землi винулькнув невеличкий Гива Бондарець, який i дня не працював у колгоспi.
— А ти думаєш, що фашистське рабство може бути кращим вiд бiльшовицького? — насупив брови колишнiй вiльний козак Махтей Русалiвський, розсудливий i кмiтливий.
— Хе–хе–хе, буває, що й ворог спiває, — знову цвiрiнькнув Бондарець.
— Поки в хату не зайде. А як зайде, то обпатрає всiх жiвйом! З Гiтлером треба воювати не так, як почали. Чим тiльки думали тi клятi вождi? — розпалювався колишнiй гармаш Вiльного козацтва Петро Вдовиченко.
— Що йому думати? Вiн свого народу боявся бiльше, нiж Гiтлера. Бач, перед вiйною скiльки народу згубив... Тепер таку армiю «здає на м’ясо» i нас — на поталу «фрiцам», — скрушно гнiвався сiльський коваль Єфрем Мовчан.
— А кровi проллється!.. А нашої найбiльше! — водночас заголосили Степанида Бевз i Уляна Марченко. Нiби вiдчули материнськi серця, що вiйна вже намiрилася поглинути їхнiх синiв — по два сини вiд кожної матерi...
— А ще будуть виннi «хохли–прєдатєлi» за те, що не розбили нiмцiв тут, а пропустили їх до «матушки Россєї» — далекоглядно висловився безстрашний дiд Дениско.
Те, що сказав тодi наймудрiший чоловiк у нашому селi Павло Квашенко, нiкого не здивувало, бо нiхто не повiрив у його слова. Думка провидця нiкого не захоплювала — життєломна вiйна не визнає людських думок. Але вони є.
— Он пiд вербою полiтрук обмотує свiй поперек червоним знаменом. Ховає його пiд гiмнастерку i галiфе, — запримiтив всевидющий дiд Квашенко. — То вiн рятує свiй полк, якого вже немає. Так заведено в багатьох армiях свiту. Але в жоднiй iз них не було червоного прапора — самого жертовного i смертоносного... Але ми переможемо! Тiльки жертви нашi счислятимуться у кiлька разiв бiльшими вiд нiмецьких. А життя наше буде рiвно у стiльки разiв гiршим вiд життя переможених. Бо нiмцi вiдмовляться вiд знамен, пiд якими вони розпалили у свiтi вiйну. А ми будемо носитися з червоним знаменом, яке нам пiдкинув сам диявол. Невипадково французи ще коли спалили червоний прапор разом зi своїми комунарами, — так завбачав подiї наш мудрий односелець...
Забiгаючи наперед, скажу, що цей монолог дiда Павла був у заведенiй проти нього справi допитливими енкаведистами. Але знайшовся начальник, який наклав таку резолюцiю: «Верил в победу — верил в товарища Сталина».
...А виснаженi, перев’язанi рудими бинтами, i самi рудi, як шляхова пилюка спекотного серпневого дня, йшли червоноармiйцi на схiд сонця.
Довгi гвинтiвки безнадiйно стримiли за плечима. А солдати не дивилися на людей, нiби їм було соромно за когось. Мовчки нещасно переставляли свої стомленi ноги так, наче вони йшли вже на той свiт... Яка там перемога, дiду?..
Не витримала Христя Бiльобрух, яка виглядала свого єдиного сина Купрiяна. Вона несамовито зойкнула, падаючи додолу, нiби пiдстрелена птаха. Потiм отямилася, стала на колiна i, молячи, простягши руки, вигукнула: «Ви не виннi, дорогенькi! Пiдiймiть голови! Господи, помилуй i спаси люд невинний. І Ти, Царице Небесна, помилуй їх...»
Пiдбiг молодий боєць. Пiдводячи жiнку, вiн промовив спеченими вустами: «Спасибi, ми ще повернемося, мамо...»
Котилися сльози людського жалю i сльози людського прокляття вождям i фюрерам, їхнiм штандартам i стягам, якi тягнуть людство до згуби.
Немов скам’янiлi, люди очiкували збагненного поштовху сили духу. Та нiхто не уявляв, звiдки вiн може взятися на цiй грiшнiй землi, де народ вiками використовують тiльки для працi та вiйни.
— Інтересно, а на якому боцi тепер буде Михайло Іванченко? Його ж батька взяли як «ворога народу», — голосно запитала себе Софiя Кобчиха, найшляхетнiша баба на Думанському кутку села Гусакове.
Її голос почув Михтодь Русалiвський, заспiвувач першої в Українi Гусакiвської сотнi Вiльного козацтва з далекої весни 1917 року.
— Спасибi, сестро, що згадала. Батько Михайла, Грицько Дмитрович Іванченко, воював проти нiмецьких i бiльшовицьких iнтервентiв. І Михайло пiде за вiльну Україну. Вiн ще скаже своє слово. Прийде час.
Напророчив мудрий дiд. Минуло 66 рокiв, аби люди почули слово Михайла Іванченка в його книжках. Чому так довго? Тому що неблизьким i дуже тернистим випав шлях для України до її волi та незалежностi.
За допомогою вчених видано унiкальний твiр Михайла Іванченка — роман–хронiку «Дума про вiльних козакiв». Полковник, доктор економiчних наук Петро Мовчан власними коштами посприяв виданню його творiв — «Новели неволi» i «Остарбайтерський вир».
Отже, завдяки благороднiй участi високоосвiчених i високосвiдомих українцiв на сьогоднiшнiй лiтературний вiвтар нацiї зiйшли творчi доробки Михайла Іванченка, якi за своїми художньо–iсторичними та патрiотичними якостями достойно слугуватимуть будучностi розвиненого українства.
Чисельність населення у будь-якій країні є фактором, що безпосередньо впливає на подальший розвиток суспільства — уповільнює чи прискорює його, а також вважається базисом економічного, соціального, політичного, культурного, духовного та інтелектуального розвитку держави. >>
На перший погляд, це несумісні речі, проте вони є різними формами матерії та енергії, перетворені фізикою і біофізикою. Багато тисячоліть людина пізнавала Світ — від плескатої Землі до нейтрона й пульсара; пристосовувалася до природи, накопичувала досвід використання природних явищ на свою користь. Незрозумілі явища приписували «галузевим» богам; творилися міфи, з яких формувалася релігія. >>
Події, які відбуваються у сучасному світі, вимагають від нас, українців, бути особливо пильними. Озвіріла влада Москви йде на все, щоб порушити встановлений мир і порядок у світі, одурманити населення Росії, виправдати свою агресивну політику щодо своїх сусідів. Особливу роль у цій справі відіграє Московська церква як підрозділ ФСБ. >>
Проблеми, притаманні нашому життю, не зникли після виборів до Верховної Ради, а лише загострилися та ще й довели, що виборець не мудріший за дурного карася. Подивімося на партії, які прийшли в парламент. >>
Після Полтавської битви 1709 року, зламавши незалежницький спротив волелюбних українців на чолі з Мазепою, московський цар Петро І в 1721 р. проголосив Московію називати Росією, а себе — імператором Російської імперії, хоча Залісся (тобто Московія) ніякого відношення до Київської Руси-України не мало, її історичне минуле — в Золотій Орді. >>
