Андрiй та Людмила Лучуки. (Фото автора.)
«Сучасній людині зрозуміти, що таке війна, відчути й усвідомити її біль і жах — неможливо... Я й досі не розумію, як ми могли не спати по кілька діб, проходити десятки кілометрів, а потім кидатися в бій. Дивно, але нелюдську втому тоді мов рукою знімало», — згадує 85–річний киянин Андрій Лучук. З Андрієм Михайловичем та його дружиною Людмилою Юхимівною, давнiми шанувальниками «України молодої», ми розмовляємо в їхньому затишному будиночку, що в приватному секторі Києва. Тут, усього за кілька сотень метрів від гамірного проспекту Науки, стоїть дивовижна тиша. Просто з подвір’я видно пагорби Голосіївського лісу — здаля тутешній краєвид чимось нагадує Карпати. Але замість милуватися цією красою — ми розмовляємо про війну...
«Я народився в селі Бурківці, що в Погребищенському районі Вінниччини, — згадує Андрій Михайлович. — Село зовсім невеличке — жодного радіоприймача на всі Бурківці не було. У 15 років я самотужки змонтував детекторного приймача, він був єдиним у селі. І от у неділю 22 червня о 12–й годині сів із навушниками слухати новини. І раптом після короткого випуску новин диктор оголошує виступ наркома закордонних справ Молотова. Саме від нього я перший у селі й почув, що почалася війна. Спантеличений новиною, кажу про це мамі. А вона: «Швидко біжи в кооперацію та купи солі» (сміється) — ще з попередніх воєн вона знала, що це одразу стане дефіцитом».
Рівно через чотири тижні в Бурківці зайшли німці. Хтось радо сприйняв нову владу — Андрій Михайлович згадує, що дехто з його товаришів пішов служити до поліції. А 15–річний Андрій, і сам того не відаючи, почав виконувати партизанські доручення. Його дядько Лаврентій Миронович, мамин брат, був зв’язаний із підпіллям. Він нерідко просив Андрія то зустріти якихось людей уночі та провести в обумовлене місце, то щось комусь передати. Про справжню суть цих доручень підліток навіть не здогадувався, тож і не підозрював, що ризикував тоді своїм життям.
«Коли в січні 1944 року наше село звільнили, мене, вісімнадцятирічного, мобілізували, — продовжує Андрій Лучук. — Разом з іншими хлопцями потрапив у Костромську область, у 2–гу навчальну бригаду, де готували сержантів. Але ми не встигли ні ту школу закінчити, ні сержантами стати — назрівала серйозна воєнна операція «Багратіон». І нас відправили на 3–й Білоруський фронт рядовими».
Там юний Андрій сповна пізнав солдатського життя. Був двічі поранений. І хоча війна закінчилася для нього у статусі інваліда війни, та він вдячний долі, що винесла його з того пекла живим. Бо хто тоді цінував солдатське життя? «Я пригадую, як наш батальйон атакував окопи під Богушевськом — містечком у Білорусі. Так, дії батальйону були успішними, але в Богушевськ увійшла лише половина нашого взводу на чолі з молоденьким лейтенантом Сахаровим — вічна йому пам’ять, він загинув у Вільнюсі. А вже за Каунасом, після тривалого наступу, в нашій 8–й роті залишилося тільки 19 людей, хоча роту й поповнювали мешканці звільнених районів Білорусі», — зітхає ветеран.
Так, війна — це завжди смерть і жертви. «Але чи завжди вони виправдані? — розмірковує Андрій Михайлович і згадує жовтень 1944 року. — 16–го почався наступ військ 3–го Білоруського фронту на кордоні Східної Пруссії. Наступ, мабуть, не був блискучим і слави генералам не приніс, бо потім про нього ніде нічого не писали. Наша рота з 83 бійців наступала поблизу залізниці Каунас—Кенігсберг. Попереду стояв невеличкий прусський хутір iз кількома цегляними спорудами. Місце рівне, ніде ні кущика. З хутора нас увесь час поливали кулеметним вогнем. А зверху з противним виттям сипалися міни. Взяти хутір у таких умовах було самовбивством. Проте нас уперто гнали під кулі. Солдати бігли, падали, повзли, а коли стемніло — нарешті добралися до того хутірця. Але якою ціною? Нас було лише 17 чоловік. Із 83! Решта — поранені, десятки — вбиті. Та страшна картина й досі стоїть перед очима: поле довкола хутора було помережане загорожами з колючого дроту, які мали господарське призначення; і загиблі солдати — хлопчаки 17—19 років — висять, мов дрантя, на тих злощасних загорожах. Запам’ятався лейтенант, командир взводу, — йому розірвало груди й перебило руку. Ми винесли його на плащ–наметі. Та чи вижив він?».
Ветеран каже, що й досі не може зрозуміти: навіщо було в тих умовах гнати роту на вірну смерть? А якщо вже конче необхідно було взяти той хутір, то де ж була наша доблесна артилерія, кілька пострілів якої вистачило б, щоб рознести на друзки ті кілька будівель? Хто відповідав за це все, хто командував? Ветеран і досі, десятиліття потому, ставить перед собою ці питання, на які немає відповіді. Тоді ж запитувати про таке не наважувалися. Та й кого цікавила думка пішаків, чиє життя не мало жодної ціни? «Я знаю, що в тій війні було багато трагічного і було багато помилок, злочинних помилок», — каже ветеран. Але не менший злочин сьогодні — мовчати про це.
Значно пізніше російський академік Олександр Яковлєв, який у минулому був членом політбюро КПРС і вважається головним ідеологом перебудови 80–х років, скаже, що значна відповідальність за величезну кількість жертв у роки війни — на совiстi Головнокомандувача. За словами академіка, люди «гинули здебільшого в результаті бездарного керівництва з боку Сталіна, який знищував народ заради того, щоб те чи інше місто взяти раніше, ніж американці чи англійці». А скільки життів віддано, щоб узяти якусь безіменну висоту чи місто до чергової річниці жовтневої революції? Щоб вижити там, де твоє життя було нічого не варте, слід мати неабияке солдатське везіння.
«Доля й справді мене на війні не раз берегла, — каже ветеран. — Пригадую, біля Вільнюса під час атаки я опинився сам на відкритій місцині. Попереду — будиночок, там заховалися німецькі солдати. На щастя, переді мною був невеличкий горбик землі, за яким я заліг. Він мене й урятував — куля, поцілена в голову, черкнула над бровою, око миттю залила кров — бачте, у мене й досі від неї лишився шрам, пілотку пробила інша куля, а солдатський казанок довелося викинути — він був у речмішку за спиною, і його зрешетило свинцевим «дощем»... Або, пригадую, взяли Вільнюс. Пройшли до середини Литви, займаємо оборону — копаємо траншею. Вечір, краса неймовірна — на небі місяць, зорі. Десь бахкають і розриваються снаряди. А тут раптом інший звук — тріск. І сам не розумію чому — вскочив у траншею. За мить на місце, де я сидів, упала міна, випущена з міномета. Що це? Доля? Провидiння? Адже я врятувався дивом».
А ще війна запам’яталася страшенною, нелюдською втомою. «Після звільнення Богушевська стрімким маршем ми йшли на захід. Пішки, з солдатською викладкою. Чи важко це? Перевіряти не раджу, — каже ветеран. — Пізно ввечері було оголошено привал, я впав у прямому сенсі цього слова. Не було сил, щоб підійти до похідної кухні за вечерею. Спати хотілося страшенно. Але після півгодинного перепочинку знову команда «кроком руш». І ми знову всю ніч ішли. Але й на ранок відпочити не вдалося — почалися бої за Вільнюс. Де ми, виснажені до краю, черпали сили — не уявляю».
Навіть у мирний час війна ще довго не відпускала Андрія Лучука — демобілізували його аж у 1950 році. «Річ у тім, що я служив у полку аеродромного будівництва — робили в Прилуках аеродром. Це, по суті, «стройбат», а вважалося, що служу в авіації, і в цих військах тоді треба було «відмотати» значно довше. Тож коли демобілізувався, мені йшов 25–й рік».
Однолітки Андрія Михайловича в цей час уже інститути закінчували. А він лише мріяв здобути вищу освіту. Та от біда — атестату зрілості в Андрія не було, адже він не встиг закінчити школу — почалася війна... «Але я викрутився: мене взяли лаборантом у Київський лісогосподарський інститут, здав екстерном екзамени за десятирічку й отримав атестат. А восени вступив одразу на 2–й курс сільськогосподарського інституту, мені лише умову поставили, що доздам академрізницю в першому семестрі». Людмила Юхимівна згадує, що познайомилася якось із викладачем з інституту, де навчався Андрій Михайлович. Той, почувши її прізвище, запитав: «У нас був студент на прізвище Лучук, як здавав математику — ми всі слухати ходили. Бува, не ваш родич?» — «Та то, напевно, мій чоловік!» — сміється жінка. Бо математика йому й справді давалася дуже легко. Подальша доля здібного студента складалася блискуче — вже в 1957 році Лучук написав кандидатську дисертацію і згодом її захистив.
Андрій Михайлович зробив успішну наукову кар’єру. Він доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України. Працював в Інституті кібернетики, а коли від нього відокремився Інститут космічних досліджень, перейшов туди. За сумісництвом викладав телемеханіку в столичному «політесі», а в Державному університеті інформаційно–комунікаційних технологій працює й до сьогодні! «Я вже й прошуся — відпустіть, мені ж 86–й рік, слава Богу, йде! Але ні, не хочуть мене ще відпускати! — сміється пан професор. — Я член вченої ради iз захисту дисертацій. Наприкінці місяця знову їхатиму на захист».
У родині Лучуків виросло двоє синів. Старший — кандидат наук, а молодший живе й працює в Америці, він провідний інженер однієї з установ. Подружжя має чотирьох онуків і двох правнучок.
«Яким складним не було повоєнне життя, ми бажали одного — лише б не було війни. Будь–які інші негаразди знали, що витримаємо», — каже Людмила Юхимівна. Чи усвідомлюємо ми, нинішні, сенс цих слів? І чи розуміємо, яку дорогу ціну заплатило за сьогоднішній день покоління, обпалене війною?
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
