У найближчому майбутньому в Україні має з’явитися «Перший інформаційний кавказький» телеканал. Цей мовник створювався на базі Громадського грузинського телебачення і спочатку був просто «Першим грузинським». Під таким брендом на батьківщині в ефірі він проіснував недовго — лише рік, із січня 2010 по січень 2011–го. Коли картинка «Першого грузинського» зникла, телевізійники заявили, що відключення відбулося під тиском Росії.
З оновленою назвою «Перший інформаційний кавказький» («ПІК») канал з’явився уже на іншому супутнику зовсім скоро — наприкінці січня цього року. Рестарт відбувся, коли за справу взялася приватна компанія «К–1», засновниками якої стали британський журналіст, колишній працівник Бі–Бі–Сі Роберт Парсонс, та редактор «Першого кавказького» Катеріна Котрикадзе. «ПІК» отримує фінансову підтримку з держбюджету Грузії: для його запуску було виділено 14 млн. ларі (близько 67,2 млн. грн.), на нинішній рік — 20 млн. ларі (близько 96 млн. грн.), пише «Медіабізнес». Президент Грузії Михаїл Саакашвілі вважає, що поява в ефірі російськомовного каналу стала важливим кроком для країни. Така позиція пояснюється тим, що «ПІК» має стати альтернативою російським упереджено–пропагандистським каналам, які доступні глядачам кавказького регіону.
Власкори «ПІКу» працюють у Вашингтоні, Баку, Єревані, Москві, Києві (журналіст «Плюсів» Олександр Моторний), Махачкалі, Анкарі. У каналу вже є ліцензія для роботи репортера в Ірані. У портфелі «ПІКу» — більше двох десятків документальних фільмів.
Щоб «Перший інформаційний кавказький» став доступним для українських глядачів, він має отримати дозвіл на ретрансляцію і потрапити до списку адаптованих. Наразі грузинський мовник iще не подав відповідну заявку до Нацради з питань телебачення і радіомовлення України. Майбутнє рішення вітчизняного регуляторного органу може стати ще одним лакмусовим папірцем для визначення його незалежності і незаангажованості. «ПІКiвці» — реалісти, тому усвідомлюють, що у російські кабельні мережі їм точно не потрапити. Але Україна — не Росія. І хочеться вірити, що, ухвалюючи рішення у царині телебачення, тут не зважатимуть на можливі невдоволення країни, яка все ще нав’язливо хоче бути для пострадянських сусідів чи то «старшим братом», чи «ідеологом–наглядачем».