«Реве та стогне Днiпр широкий» у виконанні хору Г. Верьовки завжди звучить як могутній дух Тараса Шевченка. (Фото з сайту vmaliton.if.ua.)
Уже багато рокiв, коли бачу чи чую у виконаннi хору «Реве та стогне Днiпр широкий», цей прекрасний твiр повертає мене у 1948–й i 1957 роки. У другiй половинi 1950–х рокiв у совєтськiй iмперiї СРСР настала ця так звана «вiдлига», але не та, яка дзюркотить потiчками снiгової води i стiкає краплями по крижаних бурульках iз дахiв. Це слово пишеться в лапках i ще дописується «хрущовська». У тi часи тисячi засуджених на каторжнi роботи поверталися на рiднi землi з таборiв ГУЛАГу, розсiяних по територiї Росiї. Я повернулася в липнi 1956 року з Колими на Вкраїну, до Львова. Стало трохи легше жити, не оглядатися, чи, бува, за тобою не тягнеться енкаведистський «хвiст». Поновилася традицiя шевченкiвських днiв.
Було то 9 березня 1957 року. У Львiвськiй фiлармонiї вiдбувався вечiр пам’ятi Кобзаря з цiкавою, вільнішою програмою. Я тодi вперше пiсля колимських «курортiв», пiсля дев’ятирiчної неволi в гулагiвських таборах, була на концертi. Хвилюванню не було меж, мене радувало вiдчуття волi, перебування серед близьких менi по духу милих львiв’ян. З того дня минуло багато рокiв, але те, що я пережила тодi, закарбувалося в менi на все життя.
Концерт закiнчувався пiснею «Реве та стогне Днiпр широкий». Почав її хор «Трембiта», а могутньому, широкому твору Т. Шевченка, покладеному на ноти, стало тiсно на сценi фiлармонiї. Пiсня перекотилася могутньою хвилею зi сцени в концертний зал, її пiдхопили всi. А диригент, повернувшись спиною до хористiв, почав диригувати спiваючим залом. Менi хвилювання здавило горло, в головi переплелася радiсть вiд того, що вiдбувалося бiля мене, зi спогадом, який кадр за кадром, як у фiльмi, промайнув у моїй уявi. І рiк у рiк, коли чую цю пiсню, гiмн нашому Днiпру, вiдтворюється те, що довелося менi пережити багато рокiв тому на Колимi.
...Пiсля арешту в 1947 роцi, з вироком Вiйськового трибуналу на 10 рокiв таборiв, пiсля етапу через усю азiатську територiю СРСР, аж до берегiв Японського моря, нас вiдправляли на Колиму. У недiлю 30 жовтня 1948 року в бухтi Ванiно (це над Татарською протокою, яка омиває Сахалiн) закiнчувалося завантаження полiтв’язнiв у трюми корабля «Ногiн». Вiн iшов до Магадана. Трюми — це широке примiщення в нижнiх частинах корабля, в яких перевозять вантажi. Але «Ногiн» уже був старий i призначався для перевезення тiєї людської робочої сили, яка здiйснювала «стройки комунизма». Трюм мав два поверхи, i в обох уже давно були готовi дерев’янi прiчi (нари). Менi припало мiсце на верхньому трюмi, недалеко вiд залiзного боку корабля. Коли завели останню групу (бригаду) наших дiвчат до корабля, якось зовсiм несподiвано надiйшла команда вiд корабельного начальства — вiдчалювати. Виявилося, що совєтськi моряки, незважаючи на атеїстичне виховання, були дуже забобонними i вважали понедiлок нещасливим днем для початку плавання. А тут закiнчувалася якраз недiля, тож до 24–ї години поспiшали відійти вiд берега. Капiтан корабля не звертав уваги на крики конвоїрiв. Не зачекавши на введення по трапу ще однiєї бригади в’язнiв (а це були ще якiсь прибулi «битовики», здається, бандюги–злодiї), пiдняли якiр. «Ногiн» вiдчалив, попрямував у води Охотського моря, а цi прибулi залишилися на березi. Ми, полiтичнi, були навiть iз того радi.
Це була вже осiнь, море неспокiйне, i вже на другий день на мене напала морська хвороба, до того ще верхнiй трюм коливало сильнiше за нижній. Пiсля кожного ковтка їжi я опинялася бiля «парашi» (бочки з нечистотами), мене нудило, була до краю виснажена. Пам’ятаю тiльки, що на третiй день я побачила на залiзнiй стiнi корабля граничну лiнiю — зверху неї видно було густу верству iнiю, знизу стiкала брудна вода. Це означало межу мiж повiтрям, де вже царював мороз, а внизу — омивала корабель вода моря, яка мала ще плюсову температуру. Ми пливли у країну вiчної мерзлоти, на Колиму.
Корабель причалив зранку 7 листопада (це за мiсцевим часом, який вiдрiзнявся на 8 годин вiд московського). А тут якраз розпочиналося святкування «великой октябрьской». Анi конвой, анi начальство (на Колимi був округ таборiв БЕРЛАГ, вiд слiв «Береговой лагерь») не хотiли псувати собi нами, «бандерiвцями», такого великого «празднiка». Тому корабель ще два днi простояв смирно на якорi, без коливань, бiля магаданського причалу. Я була з того навiть рада, морська хвороба вiдступила, я могла приймати якусь їжу (зовсiм не пам’ятаю, яку), вiдiйшла. До трюму доходили якiсь маршовi звуки, мабуть, вiд радiорепродуктора на причалi, i крики «ур–ра». Я пiднялася схiдцями з трюму на палубу подивитися, куди нас доправили. Дихнула морозним повiтрям, на березi — якiсь дерев’янi будiвлi, а за ними — покритi снiгом гори (якi тут звалися сопками). А з репродуктора далi чути музику, якiсь пiснi типу «кiпучая, могучая Москва»... Раптом понеслась у повiтрi в прекрасному виконаннi хору Г. Верьовки пiсня «Реве та стогне Днiпр широкий». По спинi пробiгли мурашки. Я не могла збагнути, де я, чи менi причулося. Ще пiвтора року тому я це чула у Львiвському оперному театрi. Але ж тут — холодне зловiсне море, вже скуте бiля берега кригою, далi — заснiженi сопки, поряд конвой на палубi. Усе це повернуло мене до реальностi. Але що ж означала ця могутня пiсня в країнi вiчної мерзлоти, на схiдному березi азiатського континенту? Невже й вона тут привезена в рабство? Нi! Вона вiльно неслася в морозному повiтрi, її ж бо скувати не можна. Менi стало i болюче, i радiсно. Вона прозвучала як гiмн, прекрасно, вiльно, широко на цiй чужинецькiй землi. Невже даремно привiтала вона нас? Не знала я, звiдки вона передавалася, чи з ненаситної Москви для затуманення слiпороджених для «дружби народiв», чи тут хтось iз Магадана випустив її в ефiр. Але вона прозвучала для нас, як могутнiй дух Тараса Шевченка. Вiн прилинув до нас, щоб нас захищати, як омофор, протягом майбутнiх рокiв невiльницької працi. Бо чи зламало Кобзаря заслання московським царатом? Навпаки! Закiнчилося всесвiтньою славою Шевченкового генiя. Чи зломимося ми, засланi московським большевизмом? Нi! Нас оберiгатиме дух Днiпра, оспiваний Кобзарем. Я тодi в це повiрила...
...Усе це, як швидкоплинний фiльм, прокрутилося в моїй головi на концертi в березнi 1957 року. Я стояла серед святково одягнених людей, таких близьких, рiдних. Нiхто не знав, що коїлося в менi, чому я не спiвала, чому здавило горло, а очi в мене були в сльозах. Промайнули арешт, слiдства, пересилки, етапи через весь азiятський континент, табори, карцери, здiйснилося повернення до любого Львова. Згодом — роки навчання, працi, мандрiвки по рiдних Карпатах, на байдарках, екскурсiї на Соловки, у Казахстан, до Бельгiї, до Францiї (Люрд) тощо. Але кожнiсiнький раз, коли чую цю величну пiсню у виконаннi хору, то не тiльки знов i знов згадується той гучномовець на причалi до Магадана, заснiженi сопки, але дiється в моїй душi щось таке, що не можу висловити. Щось нiжне i величне, високе i щемливе до слiз. Я переконана, що того могутнього пiсенного твору нiхто так не сприймає, як це суджено менi протягом десяткiв рокiв мого життя.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
