Суботнього ранку в селi Пустовiйтiвка біля Свято–Троїцької церкви вправляються сонце, висвічуючи в хрестах, та козаки Роменського козацького товариства, готуючись вітати шановних гостей. Організатори свята «Калнишева рада» дещо нервуються: чи зійдуться люди? Та хвилина за хвилиною, і вже з якоїсь машини роздаровують стрічки, прапорці з символікою «Нашої України», під’їздить один, другий автобуси, вишиковуються легкові автівки. Незабаром на майдані людно й гамірно.
— А ви тутешня? — запитую бабусю в «нашоукраїнській» хусточці, яка вийшла поперед інших в очікуванні гостей із Києва.
— Із Хмеліва я, — каже, представляючись, Параска Бойко. — Оце хочу Ющенка побачити. Я нині сама живу, то їжджу на всі такі заходи, мені серед людей добре.
— А знаєте, скільки їй літ? — запитує чоловік поруч. — Учора сповнилося 84!
Пан Владислав теж приїхав на свято. А з Параскою Сергіївною розговорився, бо вона — з Хмеліва, а він за прізвищем Хмелівський.
— Я теж на Роменщині народився, — розповідає. — Поруч, у селі Сніжки, але предки напевне були із Хмелівської сотні.
Зараз пан Владислав мешкає в Криму і очолює українську громаду півострова:
— Скрізь треба Україну піднімати!
А ось ще одна особа, вбрана у жовтогарячі стрічечки. Мама представляє доньку — Аліса Запорожченко, якій усього два з половиною роки, і приїхала вона з рідними з Ромен.
Отак і зібралися — від малих до молодих, від зрілих до літніх. Наприкінці заходу зійдемося на оцiнці, що загалом на святі було понад тисячу людей. Та поки не до підрахунків: приїхав Віктор Ющенко, i його оточує люд, здається, що всі йому знайомі, розмови зав’язуються швидко й просто. Вітання, коровай, квіти... Слідом за екс–Президентом присутні тягнуться до церкви, де відбудеться святковий молебень. На вході до неї Петро Ющенко разом із братом Віктором передають дар храму — урочисту плащаницю.
Про цей подарунок згодом розпитую пана Петра.
— Плащаниця високохудожня. Не знаю, хто майстер, звідки вона походить. Напевне, з якоїсь зруйнованої церкви. Купив її на ринку в Києві, лежала просто на землі... Отака духовно велика святиня, до якої в храмі й рукою торкнутися не можна, — на землі. І скільки таких... Поки всі не піднімемо, України не буде...
Тему України та її героїв розвиває у своєму виступі біля пам’ятника кошовому отаману Петру Калнишевському, куди від церкви приходить святкова колона, Віктор Ющенко. «Чому ми приходимо до Калнишевського?» — запитує. І пояснює, чому приходить до останнього кошового Запорiзької Сiчi особисто він. Бо Калнишевський, по–перше, — земляк. Бо не так часто родить українська земля святих, а саме до них віднесено Петра Калнишевського. І в храмі нині вже молилися не за нього, а до нього. Бо був він справжнім господарем: близько чотирьох тисяч хуторів додалося за його часів на нашій землі. Бо зміг створити прообраз незалежної України своєю новою Січчю. Адже саме це було найбільшим «гріхом» козацького ватажка перед імперським урядом. Як писала Катерина ІІ, заводячи власне землеробство, руйнують українці «самое основание их зависимости от престола нашего».
— А де могила Калнишевського? — запитує Віктор Ющенко. — Не знайти. А де могили Мазепи, Хмельницького, Августина Волошина, Виговського, Полуботка, Петлюри?.. — ...Чому так складається наша історія, що тих, хто бореться за українську справу, чекає або анафема, або чужина? Де покояться вони?.. Якщо ми не повернемо наших героїв і не усвідомимо, що це — наша земля, ми не виростимо свою націю...
Щорічна Калнишева рада — наш спогад про героїв України. Бо святих, як мовив єпископ Єстратій, ми прославляємо не для них, а щоб мати приклад для себе. І знати, як по совісті служити Україні.