До і після мандрівки

Ринок туристичної книжки уже давно структурувався на кілька сегментів, основні з яких два: власне путівники–навігатори, призначені для безпосередньої орієнтації на місцевості, та альбоми–нагадування, що їх туристи купують «на пам’ять» для неспішного й у деталях розглядання по поверненні домів. І різняться ці два типи видань не лише зовні — виразно кишеньковий формат у першому випадку, і декоративно–настільний у другому. Відмінність у самому стилі оповіді: пост–путівники акцентують на деталях, що ховаються від поспішного погляду приїжджого. Власне, такі книжки наближаються до популярного нині жанру під назвою «історія повсякдення».

Саме таким альбомом є «Киев: история, архитектура, традиции» (К.: Балтия–Друк, 2011, 104 с.), де в анотації зазначено спробу зазнайомити читача із «внутрішнім життям» міста. Отже, увагу перенесено з хронології правителів та воєн на календар поліпшення добробуту мешканців. І в такому доборі фактів — чимало цікавинок. Ось, наприклад, повідомлення з Х століття, в археологічних шарах якого знайдено кісточки персиків: виходить, тодішні київські базари були так само асортиментними, як і нині? Або повідомлення з ХІІ століття — коли Володимир Мономах, вирішуючи транспортну проблему, поставив перший міст через Дніпро.

Схоже, князі дбали про підлеглих чи не краще за нинішніх правителів. Принаймні про бажаний для багатьох столичний комфорт свідчить стрімке розростання давнього Києва: якщо найдревніше місто Володимира обіймало 10 гектарів, то через сто років місто Ярослава вже містилося на 80 га, а ще через два століття, перед татарською навалою, мало під собою 400 гектарів.

І «внутрішнє життя», ясна річ, не стояло на місці. Безсумнівно, неабияк змінився побут киян з уведенням в експлуатацію міського водогону (1872). А охорона здоров’я містян певно поліпшилася з установленням першого рентгенівського апарата (в лікарні Покровського монастиря — 1894 р.). 1913–го столицею забігали перші таксі (з постанням Київського таксомоторного товариства, яке мало 20 автівок — «Форди» і «Доджі»). 1951–го в Києві запрацювала перша у континентальній Європі ЕОМ — прабабця нинішніх комп’ютерів. У 1970–х же на вежах Миколаївського костьолу встановлено «глушилки» — аби кияни не слухали Бі–Бі–Сі, «Голос Америки», «Радіо «Свобода». А ось і найсвіжіше повідомлення, що має дотичність до «внутрішнього життя»: 2009–го почалося спорудження 27–метрового мінарета в мечеті Аль–Рахма (нині в Києві — 50 тисяч мусульман).

Рецензована книжка навіть структурно відрізняється від жанрових попередників: перша глава не описує давньоруських або й раніших часів на теренах столиці, а зветься «Розвиток управління в Києві» — авжеж, головне таки не в тому, хто правив, а як міський організм функціонував. Розквіт самоврядування припав на час входження Києва до Великого Князівства Литовського, коли місто дістало Магдебурзьке право. Причому, власне містом вважали тоді лише Поділ, де й функціонував магістрат. Дві інші міські частини перебували під юрисдикцією церкви: у Верхньому місті порядок правили Софійський та Михайлівський монастирі; у Печерську — Лавра.

Війта (міського голову) обирали пожиттєво; його бізнес звільняли від податків і йому ж відтоді належала частина місцевих зборів. Чи не в цьому вбачають «традицію» сучасні мери, вільно порядкуючи міським бюджетом та підгрібаючи під себе різноманітні фірми?

Самоврядування існувало в Києві понад триста років, аж поки окупаційна московська адміністрація не прибрала його до рук після Переяслава. Спочатку цар дістав право звільнювати міських голів, далі почали анульовувати результати «небажаних» виборів, а тоді й узагалі міських голів стали призначати. 1835–го Магдебурзьке право в Києві скасовують.

Звичайно, немає ані змоги, ні потреби згадувати всі ті несподівані факти київської біографії, що їх дбайливо понавизбирували досвідчені краєзнавці та автори кількох більш ранніх туристичних книжок Ольга Друг та Юлія Ференцева. Вельми цікавий «архітектурний» блок книжки. Чи не найдавнішу вулицю — Володимирську — вони назвали «державотворчою», оскільки саме тут будували головні «офіційні» споруди минувшини: Десятинну церкву, Софію, Золоті ворота, Центральну Раду, Академію наук (на Хрещатику ж перші житлові будинки з’явилися лише 1797–го). Вулицю Саксаганського автори називають «ілюстрованою історією архітектури Києва» — за розмай стилів приватної забудови.

Водночас цей альбом дуже прикрашає суперякісний друк, завдяки чому навіть ілюстрації розміром із поштову марку не викликають споглядального напруження. Ну і вимоглива добірка фотографій, виконаних відомими майстрами. Та навіть на тлі цієї презентативної «фотовиставки» вирізняються напрочуд збалансовані — ніби малярські картини — панорамні фото Олександра Іванова та брендова символіка світлин Юрія Бусленка. Словом, альбом «Киев: история, архитектура, традиции» — дійсна окраса вашої домашньої бібліотеки.

Інша нова про–київська книжка — «Путівник. Київ» (К.: Богдана, 2010, 400 с.) — цілком належить до «он–лайнових» навігаторів. Головний її зміст — пропозиція шести 3—5 годинних туристичних маршрутів. Укладені вони цілком професійно, з урахуванням сучасного екскурсійного досвіду. Характеризувати їх немає потреби — можна сміливо користатися. А от до супровідних історичних текстів є певні зауваги. У тому числі й вельми позитивні: як–от, цікава карта доісторичних стоянок (від кам’яного до бронзового віку), яких на теренах столиці понад півсотні. Цілком до місця легенди й персоналії на кольорових вставках. Не бракує і промовистих незатертих фактів: наприклад, про валюту Володимира Святославича, яка була тоді цілком конвертована: златник дорівнював візантійській номісмі та арабському динару.

Перспективний задум — подати порівняльну хронологічну таблицю, що відбивала б київські події на тлі тогочасних світових. Приміром, таке: князювання Володимира Мономаха — постання ордену тамплієрів; зруйнування Києва Батиєм, заснування Берліна. Але у більшості випадків ця таблиця вийшла дивовижно довільною, без будь–якої подієвої кореляції. Ну, про що, скажімо, може свідчити така «пара»: відкриття першої аптеки в Києві — помер король Франції Людовік XIV? І таких безадресних «порівнянь», на жаль, більшість.

Засмучує розділ «Природа Києва», ніби поспіхом списаний із підручника геть не путівниковою мовою. Цікаво було б насправді побачити туриста, що здатний збагнути такий ось текст: «Осадовий чохол складається з гірських порід різного віку... Переважаючим типом ґрунтів є дерново–підзолисті, що займають 55% площі». Натомість обидва ботанічні сади столиці репрезентовані гарними схемами, що дозволяють ефективно оглядати їх без допомоги гіда.

Оскільки в путівникові не зазначено авторів (а лише редколегію з 12 осіб), текст у різних місцях помітно різниться за стилістикою. Часом пробиває навіть на радянську термінологію: «В середині XIV століття південно–західні землі Русі були завойовані литовськими феодалами», — це про тих «феодалів», що забезпечили Києву тогочасне європейське право, чого не маємо по досі. Дивує й те, що автори подають деякі факти «за радянськими даними» (про вбивство Петлюри, наприклад). А як насправді, за сучасними українськими науковими даними?

Порівняно із жанровими попередниками рецензований путівник має чималий бонус: розповідь про історію столичних нацменшин. Коли читаєш розділ про поляків Києва, то складається враження, що всі князі та польські королі були сватами. Приблизно так само і з греками (візантійцями). Якось ми не звертали увагу й на те, що серед губернаторів — суцільно росіян — було аж троє греків: І.Фундуклей, М.Катаказі, Л.Томара. Що ж до самих росіян, то, окрім загальновідомих імен, путівник наголошує на українській російськості Євгена Патона, Миколи Амосова, Олега Антонова.

До речі, у зв’язку з останнім іменем варто згадати іще один позитив розглянутого путівника: залучення до туристичних маршрутів нових музейних експозицій: тут є розповідь про Державний музей авіації (заснований 2003–го), що налічує уже 70 реальних експонатів. Серед яких і перший український літак «Анатра Анасаль» (щоправда, у копії–реконструкції).

Отже, маємо цілком життєздатний новий путівник Києвом. Та оскільки видавці декларують намір видавати такі самі книжки по більшості обласних центрів, слід відверто говорити як про інноваційні знахідки, так і про редакційні вади — аби вони не тиражувалися надалі, ускладнюючи туристичне буття. Наприклад, чи треба кілька сторінок віддавати під повідомлення про вартість номерів у готелях та адреси ресторанів — на інформацію, котра блискавично змінюється? Натомість іменний покаж­чик наприкінці рецензованого видання — безсумнівний плюс.