Жінка з «відчуттям комірця»

Марія Стрєлкова (1908—1962) — жінка неземної краси й актриса, яку... ідентифікують за однією–єдиною роллю. З одного боку це, звісно ж, несправедливо, бо у творчій біографії Стрєлкової є чимало достойних робіт. А з іншого, синдром «однієї ролі» — наче визнання на все життя, об’єктивне, значно переконливіше, ніж усі титули та нагороди разом узяті. У «Веселих хлоп’ятах» Григорія Александрова Стрєлкова зіграла непманшу Лєночку, ту саму манірну дівицю з претензіями, яка так кумедно «ставила голос», розбиваючи об скульптурного носа одне за одним курячі яйця... І у цій неголовній, але такій колоритній ролі прототипу сучасних завсідниць модних тусовок вона виглядала не менш яскраво, ніж сама Любов Орлова. У своєму документальному фільмі «Відлуння. Марія Стрєлкова» режисер Світлана Вєнік зібрала чимало спогадів тих, хто знав актрису, працював iз нею, вивчав її творчість... І більшість із них так чи інакше оберталися навколо тієї самої Лєночки: хтось захоплювався талантом актриси, яка не загубилася серед своїх іменитих партнерів, а хтось відверто обурювався з приводу того, що роллю Лєночки певною мірою навіть поглумилися над Стрєлковою, яка була еталоном краси, героїнею на сцені...

«Цей фільм я назвала для себе невигадливим оповіданням, без «понтів», але таким, що досяг своєї мети», — зауважила на презентації «Відлуння» режисер Світлана Вєнік. Нагадати сучасникам про велику актрису — навколо цієї мети режисер зібрала відомих акторів, театрознавців, науковців... Про Марію Стрєлкову розповідають актриси Мальвіна Швідлер, Надія Батурина, Олександра Смолярова, театрознавці Ірина Мелешкіна та Кіра Пітоєва, голова Спілки театральних діячів Лесь Танюк... Разом вони «пишуть» портрет талановитої актриси, яка знімалася у фільмах «Діти капітана Гранта», «Свято святого Йоргена», «Чини та люди», багато років працювала у Театрі імені Лесі Українки... І ні на мить не можуть абстрагуватися від того факту, що це була надзвичайної краси жінка — неймовірне обличчя, витончений профіль грецької богині, лебедина шия, ніжна шкіра... «Це була жінка з «відчуттям комірця», — говорить завідувач літературною частиною Російської драми Борис Куріцин. — Коли тугі накрохмалені комірці театральних костюмів зобов’язують тримати прямо голову, зобов’язують до прямої постави... Для неї це була звична манера». Марія Стрєлкова походила з простої сибірської родини, але виглядала жінкою з вищого світу. Шанувальники взагалі вважали її ледь не небожителькою. І коли Марія Павлівна разом зі своїм чоловіком Михайлом Романовим виходили після вистави зі службового входу театру — натовп прихильників шанобливо проводжав пару на відстані, не сміючи навіть близько підійти до своїх кумирів... До речі, стосунки Стрєлкової та Романова, переконує «Відлуння», народилися просто на знімальному майданчику фільму «Діти капітана Гранта». Обоє акторів були одружені, але кохання виявилося сильнішим за здоровий глузд: Михайло Романов покидає родину та друзів у Ленінграді і переїздить до «провінційного» Києва...

Презентація фільму в Будинку кіно залишила двояке враження. З одного боку, це дуже добре, що такі фільми, нехай не з волі держави і дуже нечасто, але з’являються. А з іншого, я прекрасно розумію, що картина Світлани Вєнік має дуже мало шансів зібрати більшу аудиторію. Бо для сучасного телебачення цей фільм — безнадійний «неформат»...