«Яйце — універсальний символ»

Венеціанська бієнале–2011 претендує на звання найрезультативнiшого форуму за всю його історію: з червня по листопад там працюватиме 89 національних павільйонів, заявлено близько сорока програм різних інституцій, організацій та окремих кураторів... Не залишилася осторонь цього свята життя й Україна. Щоправда, наш шлях до Венеції був, як завжди, устелений інтригами та бюрократичними зволіканнями (так, з куратором ми визначилися лише через півроку після того, як це зробили інші країни–учасниці). Чи не найбільше суперечок викликала кандидатура делегата — одеситку Оксану Мась та її проект Post vs Proto–Renessans колеги й мистецтвознавці хвалили так само активно, як і засуджували... Але з благословення Мінкультури, що оплатило оренду павільйону на півроку, та завдяки власній цілеспрямованості Мась, яку називають цілеспрямованою художницею з енергією атомної торпеди, таки представила свій Гентський вівтар у Венеції. Про враження від участі у Венеціанськiй бієнале, потрясіння та уроки світової виставки мистецьких досягнень Оксана розповіла «УМ» відразу по прильоту з Італії.

«Україні вдалося підібрати код до всіх»

— Оксано, ваш Гентський вівтар, який зараз експонується у Венеції, складається зі 150 тисяч писанок. Як довго ви монтували цю композицію на місці?

— Писанки ми відправили у Венецію ще 18 квітня. А збирати композицію почали 8 травня. Насправді було три зборки, спочатку все це мало стояти не так, як стоїть зараз. Коли ми почали збирати — виникли певні моменти, пов’язані з церквою. До нас прийшов чоловік, який відповідає за всі церкви у Венеції. І він, звісно, не очікував побачити такий масштаб. Злякався, що тіара викладена з гріхів, а він представник католицької церкви, і що краще це якось змінити... Почали розбирати... Потім знову виникли якісь питання. Врештi–решт я грюкнула по столу кулаком і сказала: все має бути так, як я бачу. І обличчя Бога зараз висить на висоті близько 12 метрів. Це насправді дуже високо, саме тому композиція так вражає. Якщо б ми її розташували інакше — такого б враження вона не справляла. Я просто попросила: давайте ми зараз усе виставимо, а ви потім скажете свою думку...Так що восьмого травня був третій монтаж. Там у нас дуже складні інженерні конструкції, восьмиканальний звук — ми записували людей різних національностей — унікальне світло, яке виставляли художники, що оформлювали виставки у найвідоміших музеях світу — музеї «Тотенхайма», у Луврі...

— Наскільки відвідувачам Бієнале був цікавий арт–елемент під назвою «Українська писанка»? Як часто вам доводилося пояснювати, що таке писанка?

— Ви знаєте, не доводилося взагалі. Яйце — універсальний символ, відомий і зрозумілий для багатьох культур. Був навіть випадок, коли одна відвідувачка з Китаю сіла у нашому павільйоні і медитувала... Люди заходять, дивляться, повертаються, беруть буклет, читають, а потім повертаються ще раз і знову дивляться. Надрукували п’ять тисяч буклетів — їх розібрали на третій день, додруковуємо ще двадцять тисяч... Зараз нашу експозицію щодня відвідує до трьох тисяч людей, влада Венеції навіть зобов’язала нас узяти ще двох працівників на павільйон, бо це дуже багато, треба слідкувати за порядком. На сайт Українського павільйону заходять близько шестисот людей щодня, на мій персональний сайт — триста–чотириста.... Значить, чогось такого вже аж занадто українського, щоб не зрозуміли представники інших країн, у цьому проекті немає. Україні вдалося підібрати код до всіх. Усі заходять і бачать щось своє. Тому Україна разом з Кореєю, Німеччиною, Францією та Велико­британією увійшла до п’ятірки країн, експозиції яких найактивніше обговорювали на Бієнале.

— Цього року організатори Бієнале виділили Україні два приміщення у церкві Сан Фантин і на площі Сан Стає, біля Великого каналу у Венеції. Що не лише зручно для відвідувачів, а й престижно для країни...

— Площі взагалі надали лише трьом країнам. Було шість площ, дві не дали нікому, дві дали нам, одну — Новій Зеландії, а ще одну — Сербії чи Хорватії, зараз не пригадаю... Причому, якщо ці країни отримали їх у своє розпорядження на місяць–два, то наш павільйон працюватиме протягом усього Бієнале. Про це не можна домовитися, це не можна купити — ці питання вирішують Бієнале і влада Венеції, які визначаються, що прикрасить їхнє місто на такий тривалий час.

«Найгеніальніша ідея потребує грошей і професійних кураторів»

— Оксано, яка доля вашої експозиції після закінчення Бієнале?

— Виставки розписані вже до 2015 року. А я ось повернулася — у мене близько шістдесяти тисяч нових яєць. Як я вже і говорила, збиратиму Гентський вівтар далі, адже ті вісім фрагментів, які ми показуємо на Бієнале, — це лише початок. У Монако будуть виставлені невеличкі, 2 на 3 метри, фрагменти, які я робила ще на початку, ця експозиція відкривається 13 липня. А у серпні — виставка в Локарно, коли там проходитиме знаменитий кінематографічний фестиваль. Там фрагмент вівтаря демонструватиметься у фортеці Леонардо да Вінчі. У планах також — Греція, Барселона, Торонто... Якраз перед від’їздом з Венеції отримала пропозицію представити Генський вівтар у Нью–Йорку. Насправді я втомилася настільки, що до кінця всього ще не можу зрозуміти, осягнути...

— Оксано, чому навчила вас Бієнале?

— Цей проект навчив мене багато чому. Я усвідомила і сама зрозуміла, що гріхи, комплекси — це те, що люди хочуть змінити в собі... Кожне яйце пройшло через мої руки, звісно, це було нелегко. Багато над чим я сама замислювалася, коли брала писанки і викладала їх. Проект навчив спілкуватися з усім світом. Я і так була людиною космополітичною, досить комунікабельною. Але коли ти опиняєшся у площині високого сучасного мистецтва — там, звісно, зовсім інші люди, інші розмови, інтонації... Я навчилася робити проекти високопрофесійні — працювала з кращим фахівцем зі світла, звуку, який спеціально приїздив із Риму. Спостерігати за тим, як працювали монтажники, було справжнім задоволенням: раз–раз–раз — і все зібрано. Навіть тепер не знаю, як жити і працювати далі, бо маю уявлення про те, як робити професійні проекти. У нас такого поки що немає. Наш куратор — це людина, яка зібрала п’ятнадцять–двадцять художників в одному місці, зробила виставку і випустила статтю. Це не те кураторство, яке я побачила у Венеції, коли проект починається від ідеї і закінчується технічними моментами. Бо коли витвір мистецтва набуває остаточної, завершеної форми — йому ніщо не повинно заважати: ні поганий звук, ні світло, на яке або не вистачило грошей, або люди просто не розуміють, якого освітлення потребує експозиція. Тепер я, звісно, буду ходити і всім розповідати, як треба і що треба... Але художники, арт–менеджери самі повинні зрозуміти: навіть найгеніальніша ідея потребує грошей і професійних кураторів.

— Що ви порадите українським художникам, які «штурмуватимуть» Венеціанську бієнале в наступні роки?

— Я б дуже хотіла, щоб Україна вже не опускала планку — зараз вона піднята дуже високо. Але для цього треба дуже постаратися...Ще я б побажала нашим художникам не забувати про те, що мистецтво потребує постійної роботи над собою і титанічної фізичної праці. І не варто ні на кого звертати увагу, треба ризикувати і робити божевільні проекти. Тільки так можна створити справжній шедевр.

А ТИМ ЧАСОМ...

Не відмовився від своєї багаторазової присутності на Бієнале і шанувальник сучасного мистецтва Віктор Пінчук. Цього року Фонд Пінчука спорядив до Венеції проект The Future Generation Art Prize @ Venice, що експонуватиметься у Palazzo Papadopoli до 7 серпня. Над цим проектом працювали 19 художників із різних країн, серед яких — і українець Артем Волокітін, перший переможець Премії Pinchuk Art Centre 2009.

ДОСЬЄ «УМ»

Оксана Мась. Народилася в Іллічiвську Одеської області. Закінчила Школу мистецтв, Художнє училище імені Грекова, філософський факультет Одеського держуніверситету.

Володіє різними художніми техніками. Співпрацює з двадцятьма світовими галереями різних країн, роботи Оксани Мась представляє Opera Gallery, найбільша мережа галерей у світі.

Венеціанський проект Мась — копія знаменитого Гентського вівтаря братів Губерта та Яна ван Ейків, шедевру епохи раннього Відродження. Букові яйця, виготовлені в Івано–Франківську, розписували у 50 країнах світу, сюжетом для малюнків слугували людські гріхи. У Венеції представлено декілька фрагментів проекту, у завершеному вигляді вівтар (92 метри висотою та 134 шириною) буде готовим лише через кілька років, для цього знадобиться три мільйони крашанок.

ПРЯМА МОВА:

Марина Громова,
генеральний директор  Національного Києво–Печерського історико–культурного
заповідника:

— Бієнале мене вразила. Я вперше була у Венеції, вперше потрапила на захід такого масштабу. Вперше мала змогу на власні очі побачити передній край сучасного світового мистецтва. Але найяскравіший спогад у мене залишився саме від інсталяції Оксани. Від потужності та масштабності її роботи просто перехоплювало дух. Мене щиро вразило те, наскільки технічно бездоганною та складною у виконанні була інсталяція пані Оксани, особливо у порівняннi з більшістю представлених у Венеції мистецьких робіт. До того ж хочу зауважити, що незважаючи на масштабність проекту, наша мисткиня дуже акуратно та з повагою ставилася до приміщення, яке було їй надано.

Олександр Драбинко,
архієпископ Переяслав–Хмельницький:

— Інсталяція Оксани Мась мені сподобалася. Не можу сказати, що вразила, але сподобалася, дуже сподобалася. Коли я вперше побачив складові цього твору, навіть уявити не міг, що можна з цього зробити. А вийшло справді цікаво і незвичайно. Особливо мені сподобалося дивитися на її роботи крізь об’єктив фотоапарата — тоді бачиш все цілісно й інсталяція відкривається для вас під іншим кутом. Ні, я не можу ставитися до її роботи, як до ікони чи до якогось сакрального мистецтва. Вважаю, що художницю певною мірою надихали картини Босха. І в цьому немає нічого поганого, людина — гріховна істота, тож не варто забувати про це. А творчість Оксани Мась, може, і не навертає на шлях праведний, але показує його.

Підготував Данило ФІЛОНЕНКО.