«Гості грядуть опівночі». Народна комедія з елементами трилера

Дон Жуан — один iз найпопулярніших персонажів українського театру. Бо життя феноменального Спокусника — це не лише солоденька лав–сторі з елементами містики, а й професійний виклик для режисера. (Ану, спробуй подати цю історію краще, ніж твої попередники чи сучасники!). Про Дон Жуана писали Мольєр, Байрон, Гофман, Пушкін, Леся Українка... Приймаючи виклик від пана Спокусника, режисер Дмитро Богомазов чомусь зупинився на дуже посередній версії сюжету. Та що там посередній, особливо радикальні критики п’єсу Андрія Міллєра «Прощання Дон Жуана» називають графоманією чистої води. Одруживши героя, драматург, з одного боку, забезпечив своєму творові ту частку оригінальності, яка мала б додати режисерам бажання звернути увагу саме на нього, а не на класику. А з іншого — тут закладено настільки багато приводів для критики, що братися за «Прощання Дон Жуана» зважаться лише справжні театральні відчайдухи.

Дмитру Богомазову професійної сміливості не позичати. Щоправда, до свого театру «Вільна сцена» Дон Жуана від Міллєра вести не захотів (чи не ризикнув?), вирішивши «прописати» його у Театрі драми і комедії.

Назвавши виставу «Гості грядуть опівночі», він дуже ретельно продумав найдрібніший «мазок» свого «полотна», старанно звіряючи «кольори» і «відтінки», «лінії» і «вигини», досягаючи максимальної органічності навіть там, де, здавалося б, можна було обійтися і меншими зусиллями. Але Богомазов і сам не звик працювати «впівноги», і акторську команду підібрав собі під стать: Андрій Самінін (Дон Жуан), Ірина Мак (Донна Анна), Віталій Салій (Сганарель), Леся Самаєва (Донна Лаура), Яна Соболевська (Анжеліна)... Звісно, для кожного з них звучали різні режисерські установки, але, підозрюю, було й одне побажання для всіх: максимально замаскувати недосконалість тексту. І це їм вдалося! Першість у цьому нелегкому завданні справедливо віддамо Віталію Салію, його Сганарель віртуозно жонглював емоціями і гегами, виходив на сцену то в сірому жупані простолюдина, то в розкішному камзолі вельможі, був кумедним і зворушливим, нахабним і вигадливим — ідеальний слуга, готовий стати на захист свого господаря у найпікантніших ситуаціях і навіть переспати замість нього з черговою пані... З допомогою жіночих образів Богомазов ще раз підтвердив загальновідому істину: кохати і бути коханими мріють усі. І простакувата, але така щира в своєму обожнюванні чоловіка Донна Анна, і юна Анжеліна, яка не може навіть для себе пояснити, що таке кохання, але відчуває його інтуїтивно, і розбитна Донна Лаура, вона лише на вигляд така самовпевнена, сексуально стурбована, ексцентрична і вульгарна пані, а насправді — довірлива молодичка, готова проміняти всі скарби світу на обійми коханого чоловіка.

Якщо перша частина цієї «енциклопедії почуттів» цілком і повністю відповідає жанру «народна комедія», центральна пісенно–хореографічна композиція якої балансує між балаганом та оргією, то в другій розгортається справжній «народний трилер». Художник Олександр Друганов вибудував парк кам’яних скульптур — темно, моторошно, майже як у фільмі «Париж, я люблю тебе», у новелі про вампірів... Десь тут витає дух Командора, який заповів Дон Жуану весь свій спадок, якщо той буде вірним сім’янином. Прирікши його тим самим на багаторічну суперечку iз самим собою. Але душевні муки Дон Жуана, який навіть покаявся, не увінчалися щастям... Як і не увінчалася беззаперечним успіхом дуже мила вистава «Гості грядуть опівночі»: незважаючи на талант режисера, акторів, художника, раз по раз, наче шило з мішка, з неї вилазили різні драматургічні «нюанси».