Конала воля, мов пiдбитий птах,
Було в безправ’ї глухо, як у склепi.
Імперiя спiвала по церквах
Анафему великому Мазепi.
Це нам ревли усiм за упокiй —
Моїй богоуклiннiй Українi.
Та не убив її Петровий гнiв,
Нi сказ курвотний в лютiй Катеринi.
Обернеться на ката Божий гнiв,
Усi його анафеми, прокляття,
А України вогник променiв,
Розпалюючи у серцях багаття.
Вiн освiтив Шевченковi Кавказ,
Надав словам вогненним динамiту,
Пробивсь крiзь муки гнiвом заповiту,
До визволення кличучи всiх нас.
Що проти ночi язичок вогню,
Промiнчик незгасимої надiї?
Вiн став iз тьмою на смертельну прю,
Освiтлюючи й нинiшнi подiї.
Дивлюсь з нового вiку, як з гори, —
Конають гнiв, анафема, наклепи...
У гроба, знай, Господнього горить
Свята лампадка гетьмана Мазепи.
Іван ГАЙВОРОН
Київ