Чим довше живеш у Києві, тим більше помічаєш, як мало у столиці потомствених киян. Вони дедалі більше розчиняються серед усе зростаючого натовпу приїжджих — студентів, заробітчан і просто тих, хто залишається пожити у престижнішому місті, і своїми звичаями, звичками, смаком та культурою змінює його обличчя. Станіслав Цалик, відомий києвознавець і киянин у четвертому поколінні, знає і любить Київ дещо інакшим — таким, яким місто було сто, двісті, триста років тому. «Сімейний архів для мене не просто речі, які можна потримати в руках, а найперше життєві історії, з яких можна зрозуміти, чим жили люди до тебе», — каже він. І переповідає події сивої давнини так, наче вони відбулися тільки вчора — про київських квітникарів, які стежили, як такий-то пан упадає за такою-то пані, про Федора Шаляпіна, скрипаль якого перед здивованою публікою застряг під куполом цирку, або про барона Мюнхаузена та Григорія Сковороду, які ймовірно зустрічалися на Контрактовому ярмарку.