Кожна весна приносить не тільки надії, а й реальні можливості для бодай тимчасового, сезонного, працевлаштування багатьом співвітчизникам. Адже й справді важко повірити у неможливість заробити на шматок хліба насущного, коли тисячі робочих рук чекають наші поля, будови, вулиці, парки... Задовольнити той попит намагається служба зайнятості, пропонуючи своїм підопічним долучитися до так званих громадських — оплачуваних! — робіт. Останні ж, м'яко кажучи, не поспішають братися за сапку, лопату чи мітлу.
Спеціалісти кременчуцького Центру зайнятості нещодавно підрахували, що лише кожен десятий із тих, у кого термін виплати допомоги з безробіття вже закінчився, погоджується стати «бійцем» громадського трудового фронту. Тільки близько півтори сотні таких «хронічних» безробітних кременчужан вдалося «делегувати» на окремі підприємства, будови, залучити до впорядкування найбільшого у місті парку, центральних вулиць тощо. Більшість же потенційних підсобників на промисловому виробництві, полільників у приміських сільгоспiдприємствах чи «санітарів» рідного міста уникають таких робіт нібито з огляду на низьку зарплату (йдеться про забезпечення законодавчо обумовленого мінімуму в розмірі 205 гривень на місяць).
Дехто ще при взятті на облік у Центрі зайнятості поспішає відмахнутися від подібних пропозицій, викладаючи на стіл цілий стос медичних довідок про стан здоров'я, що не дозволяє займатися фізичною працею. Хоча нерідко саме ці «доходяги» щоранку тягнуть до найближчого речового ринку величезні сумки чи їдуть на кількатижневу будівельну «вахту» до нашої столиці, в російське Підмосков'я або навіть у далеке зарубіжжя. Тож доки існуватиме в нас реальне і фіктивне безробіття, власне, безліч можливостей паразитувати на сумнівній «благодійності» держави, згаданий «фронт» громадських робіт, здається, приречений на поразки.