Маю одного друга–японця, який університет покинув після десяти днів навчання, промінявши його на тимчасові заробітки і подорожі по всьому світу. І знайому, яка вступила на факультет мистецтв, здійснивши заповітну мрію, але зрештою забрала документи, бо «це не її шлях». Такі «безглузді» рішення молодих людей для японського суспільства — не виняток, а тенденція. І свідчить вона лише про те, що люди у Країні Cонячного Сходу не намагаються жити за якимись стереотипами і не бояться шукати своє місце у житті. Тенденція «всі хочуть учитися» — швидше, українська, якщо зважати на кількість вишів різних ступенів у нашій країні. Японію ж у розвинені країни вивело, в першу чергу, не всезагальне прагнення за будь–яку ціну здобувати вищу освіту, а саме адекватне розуміння кожним свого місця. Хоча організація освітнього процесу в Країні Схiдного Сонця і ставлення японців до навчання також заслуговують на увагу. Бо, як відомо, все починається з малого.
1 квітня — день школяра
Це в Україні 1 вересня — початок навчального року, а кінець травня — його завершення. У японців усе — і навчання, і робочий рік у компаніях — починається з 1 квітня. А навчання розділено на триместри, останній з яких закінчується 25 березня.
Японські діти зазвичай ідуть до школи в шестирічному віці й навчаються 12 років: шість із них — у початковій школі, по три — у середній та старшій. Обов’язковими, а тому й безкоштовними донедавна були тільки перших дев’ять років навчання. Але з минулого року безкоштовним зробили й навчання у старшій школі. За статистикою, майже всі японці — 98 відсотків випускників середньої школи — закінчують повний 12–річний навчальний цикл.
Як розповідає Еріка Асаі, що закінчила школу кілька років тому, в префектурі Міе, розташованій у тому самому регіоні Кансай, що й Кіото, до шкільної програми входять такі предмети: музика, фізкультура, рідна мова, арифметика, суспільство–природа (об’єднаний гуманітарно–природничий предмет), домашнє господарство (аналог нашої «праці») і мистецтво (в основному, малювання). «Я любила фізкультуру до середньої школи, поки вона не стала занадто орієнтованою на виконання певних нормативів, і не любила рідну мову та арифметику», — зізнається Еріка.
Після школи дівчина ходила додатково на плавання, заняття з гри на фортепіано та рахування на японській рахівниці «соробан» (це щось подібне до тих рахівниць, які колись заміняли нинішні калькулятори у радянських магазинах). Більшість японців уміють рахувати на соробані, влаштовують навіть соробанні змагання.
У молодшій японській школі всі дисципліни викладає один сенсей (викладач). Серед сенсеїв приблизно однакова кількість чоловіків і жінок. Ще донедавна учнів у японських класах було по 40, останнім часом — максимум 30 (у японців низька народжуваність). У школах щодня призначають чергових «із прибирання», «по їдальні», «з годування кролика» (якщо у школі є живий куточок) тощо, є навіть відповідальні за загублені речі.
Система оцінювання у молодшій школі надзвичайно проста: коло — «тобі треба трохи більше старатися», подвійне коло — «ти добре постарався», потрійне коло — «ти дуже добре постарався». У середній школі система оцінювання набуває раніше звичного нам п’ятибального вигляду, причому вчителі ставлять і «одиниці». Щоб трохи розвантажити учнів, замість шестиденки японське міністерство освіти ще 2002 року запровадило у державних школах обов’язковий п’ятиденний тиждень.
Мама навчить, як добре вчитися
До школи японські діти у невеликих містах ходять зазвичай зі старшими товаришами із сусідніх будинків або з однокласниками, у більших містах — добираються громадським транспортом. Є думка, що саме в початковій школі у японців закладаються і формуються основні риси національного характеру — уміння діяти разом, зважати на думку оточуючих і навіть «підлаштовуватися» під неї, слухатися старших, причому не тільки сенсеїв, а й семпаїв — досвідченіших у якійсь справі людей, незалежно від віку.
Окрім різноманітних гуртків і клубів, більшість японських учнів початкової школи відвідують «дзюку» — пансіони або приватні школи, головним завданням яких є дати малятам додаткові знання, які, у свою чергу, допоможуть вступити у престижну середню чи старшу школу, а потім і до вишу. Дзюку настільки поширені та впливові в Японії, що деякі з них навіть складають завдання для вступних іспитів в університети. За статистикою, послугами дзюку та інших центрів так званої «тіньової освіти» (тобто тієї, яка не входить до «обов’язкової програми» середньостатистичного японця) користувалися до 70% японців, народжених між 1971 та 1975 роками.
Батьки, особливо мами, природно, хочуть, аби їхнє чадо просувалося по освітній драбині в максимально престижному (а відповідно і перспективному) напрямi. У Японії навіть є термін «кьоїку мама» («освітні мами») — тобто такі, які переймаються освітою своїх дітей набагато більше, ніж самі діти. Маю одну таку знайому — домогосподарку років 45, матір двох синів, яка підробляє у великому універмазі. Щоразу при зустрічі ця «освітня мама» розповідає, який її молодший син зайнятий, що в нього немає часу навіть в ігри якісь пограти чи книжку, не пов’язану з навчанням, почитати. Але такі зусилля увінчалися успіхом — із квітня цього року маленький самурай є учнем престижної середньої школи на півдні Кіото.
Чому ж більшість японських школярів так посилено вчаться і майже не мають часу на інші справи? Причина в тому, що японська система освіти — це певний замкнутий цикл, і чим престижнішою була твоя середня чи старша школа (відповідно, чим кращі знання вона давала і чим більше грошей батьки вклали у твоє майбутнє), тим більшими є шанси вступити до престижного ВНЗ. А відтак — влаштуватися на роботу в престижну й відому компанію.
Після пекла вступних іспитів по чистоту — до лазні
Для вступу в японський університет у середині січня зазвичай треба добре скласти так званий «централізований вступний іспит», до якого входять питання з основних предметів шкільного курсу. Цього року всі мас–медіа розтиражували новину про якогось кмітливого абітурієнта, який за допомогою мобільного телефона питав в інтернеті поради щодо розв’язання завдань тесту. Що поробиш — країна передових інформаційних технологій.
У Японії більше 750 вищих навчальних закладів, близько 75 відсотків з яких — приватні. Якщо вступник подолав так зване «пекло вступних іспитів», на нього чекає значно спокійніше, ніж шкільне, університетське життя. Хоча до 5 відсотків японських випускників старшої школи стають не студентами, а «ронінами». Цим словом колись називали самурая, що з якихось причин не мав покровителя. Нині «ронін» — це студент, який не зміг успішно скласти вступні іспити, тобто не має університета–покровителя, і готується до вступу наступного року.
Загальна кількість студентів у Країні Схiдного Сонця — близько 3 мільйонів, з них 40 відсотків — дівчата. За статистикою, університетський ступінь освіти мають лише 15,4 відсотка населення. У «сенмон ґакко» (академіях, професійних школах) навчається кожен четвертий японець. Найпрестижніші спеціальності — економіка, правознавство, філологія. Водночас технічні спеціальності — популярніші, ніж у нас. Між іншим, у Японії звичним явищем є навчання у вечірній школі, куди йдуть ті, хто з якихось причин недоучився у старшій школі й вирішив, що таки потребує тих базових знань.
Система оцінок в університетах подібна до української. За кожен предмет отримуєш по два кредити, яких за чотири роки навчання на бакалавра треба зібрати 120. Форма оцінювання — реферат або письмовий іспит наприкінці семестру; в усній формі, зазвичай, треба захищати свою наукову роботу. У Кіотському університеті є корпус, де колись були розташовані лабораторії вчених, які згодом отримали Нобелівську премію. Зараз у ньому — відділ підтримки студентів–іноземців, медичний центр, кімнати професорів і звичайні навчальні аудиторії. Про причетність будівлі до нобелівських лауреатів не нагадує нічого. Але кому треба — той знає і пам’ятає про це, як і про те, що в кожного — свій шлях у житті.
У Японії компанії часто розраховують на студентів–«арубайтерів» — тимчасових заробітчан. Гнучкий графік занять дозволяє попрацювати удень і вночі. І платять «арубайтерам» пристойно — мінімум 800 єн, тобто 80 гривень за годину. Це — суттєва частина коштів, на які живе більшість японських студентів. Також багато хто отримує щомісяця певну суму від батьків, є й багато видів стипендій (щоправда, більшість із них треба повертати частинами упродовж, наприклад, 10 років після закінчення навчання).
Також при кожному університеті є студентські гуртожитки. За місяць проживання в кімнаті з двома–трьома колегами треба заплатити 2—3 тисячі єн (200—300 гривень). Кухня і туалет для мешканців кількох таких кімнат — спільні, душу немає. Миються студенти у громадських лазнях. У Кіото, наприклад, один візит туди коштує 410 єн (близько 40 гривень). Але є й комфортабельніші варіанти гуртожитків, плата в яких не дуже відрізняється від орендної плати за двокімнатну квартиру десь на околицях Києва.
Тимур САНДРОВИЧ,
докторант Кіотського університету
(спеціально для «УМ»)