У Радянському Союзі існування будь–якої наукової школи в гуманітарній сфері було неможливим — усе вирішувала лінія партії. В українознавстві тим паче, коли все йшло під грифом «український буржуазний націоналізм». Тому поява на початку 1990–х окремого Інституту українознавства, який за майже 20 років існування виріс до Національного науково–дослідного інституту українознавства, можна сприймати як своєрідний науковий і культурний феномен. Його керівник — доктор філологічних наук, професор Петро Кононенко сьогодні відзначає 80–річчя. Незважаючи на солідний вік, Петро Петрович випромінює енергію, любов і якусь особливу — селянську — мудрість, яка часто допомагала йому обійти гострі кути долі.
— Петре Петровичу, ви — ініціатор і фундатор сучасної наукової концепції українознавства. А ваше особисте відкриття України з чого почалося?
— Моє життя пов’язане з двома людьми з прізвищем Шевченко. Одна — це моя мама, Павлина Семенівна Шевченко. Проста сільська дівчина, вона була наділена неймовірної краси голосом, співала в хорі й грала в самодіяльних театральних виставах. Її навіть запрошували в театр Садовського, але батько Семен, який керував церковним хором, відповів: «Павлина у тіятр не піде — вона в нас дівчина чесна».
— Не шкодувала потім?
— Шкодувала. А що ж поробиш? Вона знала напам’ять майже всього Шевченка, дуже любила «Повести Белкина». Колись я їй сказав: «Мамо, так то ж Пушкіна!». А вона мені: «Петре, ти не думай уже, що якщо я селянка, то нічого не знаю. Тут же написано не Пушкіна, а Бєлкіна».
Вона була неймовірно доброю, уважною й співчутливою. Сама виховувала п’ятеро дітей, бо батько то переховувався від бандитських груп у селі, то воював, а коли повернувся, вона його не прийняла. Так і лишилася одна, хоча багато до неї сваталося.
Усього було: голод, арешти, війна... Якось у війну, в 43–му, коли наше село визволили від німців, мати почула, що десь у межах Бобрика — розбомблений ешелон із сіллю. І пішла до нього, бо ми вже ледве могли пересувати від голоду й цинги. А коли повернулася, то на неї страшно було глянути: вся обідрана, закривавлена. Виявляється, по дорозі вона потрапила під бомби, накрило її землею так, що не могла поворухнутися, лежить і думає: «Якщо так жити, то краще померти». Аж раптом почула голос: «Павлино, а діти?». Звідки й сили взялися! А коли повернулася, то побачила, що в жменях вона тримала сіль. Отак ми й рятувалися.
— Кажуть, люди тоді добріші були.
— Знаєте, згадую випадок — хтось дав нам п’ять картоплин: одну велику і чотири зовсім дрібненькі. Зварила мама їх, сіли ми до столу, аж тут раптом сусід заходить. А в нас правило було: хто зайшов, того просять до столу. Мама й каже: «Ідіть, Якове, до нас». Він відразу сів i з’їв найбільшу картоплину. Коли сусід пішов, мама з жалем сказала: «Ну що ж, дітки, поробиш, якщо в нього душа така — як яма, в яку все падає. Але, може, і він щось зрозуміє». І знаєте, десь під осінь приходить Яків і простягає мамі згорток свіжини: «На, Павлино, ти мене людиною зробила».
— Вас мама і з творчістю Шевченка теж перша познайомила?
— Вона завжди казала: «От якби був Шевченко!..» Тому для мене на все життя залишилися два дороговкази: що зробила б мати, і що сказав би Шевченко.
До речі, для мене відкриттям стала історія, пов’язана зі встановленням пам’ятника Шевченку у Вашингтоні. Коли я туди приїхав, то дізнався, що яму для підмурівку копали лопатою, яку до цього використовували лише двічі: на встановленні пам’ятників Лінкольну та Вашингтону. Коли ж пам’ятник встановлювали, то президент США Ейзенхауер у своїй промові наголосив, що це не стільки американці зробили честь Шевченкові, скільки Шевченко — честь Америці, бо він уже тоді відкрив для України Вашингтона, а світові — Україну, ідеали людяності, демократії та свободи.
— Припускаю, що філологічний фах ви обрали теж через Шевченка.
— Так, хоча мене агітували на юридичний чи міжнародний факультети. Але був момент, коли я ледь не став військовим медиком.
— Як це?
— Після 9–го класу я вирішив вступити у військове училище — льотне, бо батько був льотчиком i час був такий. Але мене не взяли, бо замалий був. Наказали прийти через рік. Але через рік я подався в університет — якраз здавав іспити, як до мене приїздить заплакана мати й показує повістку з військкомату: «Срочно явиться в военкомат. В случае неявки Петр Кононенко будет отдан под суд». Приходжу туди, а мені дають направлення у Ленінградську військово–медичну академію. Інші за це що завгодно дали би, але бути лікарем — не для мене: якщо кому щось болить, то мені болить у десять разів більше. Сказав про це капітану Воробйову, а він на мене квадратними очима подивився: «Ты ж закончишь академию — капитаном будешь! А там — до генерала дойдешь». Я йому відповів, що не можу бути генералом, тоді він зібрав військкомат і каже при всіх: «Вы посмотрите на этого хохла — он не хочет быть генералом!». Я тоді звернувся до воєнкома, й він дозволив зняти мене з обліку. А так не уявляю, як склалася би моя доля: тоді відмова від виконання військового обов’язку прирівнювалася до державної зради.
— Під щасливою зіркою народилися!
— Може, й так. У мене в житті було багато моментів, коли доля робила крутий поворот. Один iз них: після закінчення університету мене забирали головним редактором на кіностудію Довженка. Приходжу на студію, а там саме сад упорядковують, й по дорозі на мене напала змія — ледь ухилився. Один із робітників забив її й запитав, куди прямую. Коли я відповів, то він порадив не йти сьогодні. Я так і зробив. Натомість зайшов в університет — а там мені дають роботу на кафедрі. Тоді головним редактором на кіностудію пішов Володя Сосюра й за деякий час потрапив у страшну халепу: там були величезні витрати, які «повісили» на нього.
— А що це за відомий лист до ЦК КПРС, який ви написали від імені кафедри?
— Був такий шеститомник — «Вопросы эстетики. Памятники мировой эстетической мысли», де розділи про тексти Володимира Мономаха, Кирила Туровського, Іларіона Київського, про «Повість врем’яних літ» та «Слово о полку Ігоревім» розміщувалися під грифом «Росія». А де ж Україна? Тоді я написав листа до редколегії видання, а також — до ЦК КПРС, де вказав на неприпустимість такого підходу. Зібрали засідання кафедри історії української літератури Київського університету, щоб розглянути це питання. І добре, що проректором тоді був Арсен Іщук. Дивиться він на нас і питає: «Що будемо робити?». Всі мовчать. Аж тут слово бере професор Галина Кіндратівна Сидоренко: «А що? Я підписую». Тоді Арсен Олексійович їй відповідає: «Зачекай, Галю! Спочатку — я, потім — ти».
— За таке можна було і по шапці отримати.
— Можна було. Після цього випадку мою докторську дисертацію «Проблема гуманізму в українській літературі» «загубили» в Москві й «знайшли» через кілька років лише тодi, коли зателефонував проректор університету і пригрозив санкціями. Мені закидали, що в мене формула характеру в Аристотеля більш глибока, як у Шамоти (директор Інституту літератури часів Щербицького, найодіозніший літературний «погромщик» радянської доби. — Авт.). Що для мне більшим гуманістом є не Микола Шамота, а Іван Дзюба, який на той час уже засвітився зі своєю статтею «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Мені наполегливо пропонували зняти ці місця, але я розумів, що, поступившись на краплинку, можна втратити себе, й знову спливало в пам’яті: а що сказали б мама?
— Дивно, що в часи цькування української інтелігенції вас не зачепила ця хвиля.
— Одного разу я був на волосинці від цього. У 1972 році, коли почалися погроми української інтелігенції, мені теж загрожувало звільнення. Допоміг Петро Тимофійович Тронько, який дізнався, що моє прізвище було у доповіді, яку Щербицький мав зачитати на чергових партійних зборах, де розглядалися питання ідеологічної незрілості деяких молодих науковців. Петро Тимофійович зробив усе, щоб моє прізвище зникло з того списку.
— А коли виникла ідея створення окремого Інституту українознавства?
— Коли у 1988 році я став деканом філологічного факультету, то запропонував створити Асоціацію, яка називалася б «Інститут українознавства». Ми виходили з того, що треба створити єдину наукову концепцію українознавства безвідносно до спрямування вузів, орієнтації на професії, специфіки навчання. Асоціацію було зареєстровано у 1990 році (нині це Міжнародна асоціація «Україна і світове українство». — Авт.). У 1992 році був заснований окремий Інститут українознавства: на нашу першу конференцію з українознавства прибуло понад 600 учасників із 36 зарубіжних країн. Тривалий час Інститут працював під егідою університету Шевченка, але почалися тертя з тодішнім керівництвом, і в 2000–му році нас зареєстрували як Науково–дослідний інститут українознавства при Міністерстві освіти. А в 2009 році він отримав статус Національного.
— Два місяці тому наша газета розповідала про проблеми, які виникли в ННДІУ у зв’язку з реорганізацією, розпочатою з подачі Дмитра Табачника. Як зараз справи в Інституті?
— Формально ця реорганізація триває — в Національний науково–дослідний інститут українознавства та всесвітньої історії. Але що цікаво: до комісії з реорганізації входять два бухгалтери — наш і міністерський, один працівник відділу кадрів міністерства і представник Академії внутрішніх справ. Останній — Анатолій Чайковський, який і очолює цю комісію, — людина, для якої як українознавство, так і всесвітня історія — terra incognita. За два місяці роботи вони не показали нам ні концепції нового інституту, ні Положення про інститут, ні штатний розклад. Натомість наш науковий колектив створив свою комісію з реорганізації і розробив свій варіант концепції, Статуту і штатного розкладу. Ми подали ці документи на розгляд до адміністрації Президента та Міністерства юстиції. Нещодавно віце–спікер парламенту Микола Томенко направив звернення Прем’єр–міністру Миколі Азарову щодо ситуації, яка склалася довкола реорганізації. Ми дуже розраховуємо, що цю ситуацію буде вирішено в правовому полі.
У Міносвіти роблять усе, щоб паралізувати роботу Інституту. Наприклад, намагаються внести в Положення про Інститут пункт про те, що директор не обирається, а призначається. Але це суперечить Положенню про статус національних установ (на даний момент Петра Кононенка відсторонено від керування Інститутом на час роботи комісії). Там не розуміють, що Інститут існує уже 20 років, і його здобутків ніяким указом не перекреслити.
— Я особливо не готувався до ювілею. Я прийду туди як гість. Але з того, що телефонують і з Санкт–Петербурга, і з Парижа, і з Кракова, виходить, що має бути дуже багато інтелігентних людей. Я буду радий бачити всіх.
Голова Вченої ради Українського університету (Москва), доктор філологічних наук, професор, академік УВАН (Української вільної академії наук, Нью–Йорк), Української академії наук (УАН). Автор понад 30 монографій, програм, підручників і посібників. Поет, прозаїк, драматург, критик і літературознавець.
Кавалер орденів Святого Володимира ІІІ та ІІ ступенiв, князя Ярослава Мудрого V ступеня. Лауреат Міжнародних премій ім. Й. Г. Гердера, ім. академіка О. Білецького, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, І. Огієнка та ін.
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
