Перетворимо мрії у бізнес

«Оця земля ніколи перспективною не вважалася, — киває на зелені поля керівник місцевої агрофірми Олександр Кужель. — Межа району!.. Всі відомі господарства розташовувалися ближче до Охтирки чи до центральних шляхів. А ми потроху все це упорядковуємо. І, бачте, працюємо стабільно. Мене питають іноді: де там твій «Піонер»? А він не такий уже й піонер...»

Назву агрофірма позичила у маленького села, що в Охтирському районi Сумщини, де колись починав бригадиром пан Олександр. «Скільки таких сіл, хуторів зникли з лиця землі... А ми хочемо, щоб тут жили люди. І знаєте, ось у Грінченковому вже кілька років число учнів у школі стабільне — 60—70 школярів. Значить, є перспектива...»

Щоб вижити — знайди своє

Машина їде «твердою» дорогою, і керівник агрофірми «Піонер» одразу впізнає, де їхня земля, а де сусідська. Господарство розтягнуте більш ніж на 20 кілометрів: то там їх поле, то аж далі. У 90–х «Піонер» — тоді ще не приватна агрофірма, а КСП — починав із 500 гектарів. Тепер їх удесятеро більше. «Ми гордилися, що навіть у найважчі часи платили зарплату людям», — пригадує Кужель.

...Поки чекали на зустріч із директором у Грінченковому, в конторі агрофірми розпитали про нього місцеве жіноцтво. «Володимирович? Керує десь із 96–го. Ми раніше були підсобним господарством Охтирського сільгоспмашу, а тоді все розвалилося. Він узяв отут усе з нуля — один трактор був на ходу. А тепер добре. Цього року практично всі наші на роботу на сезон влаштувалися. І городину посадили, і закладений сад он квiтує. Правда, цвіт поки обривають — яблуням ще рано родити... Так що робота є, паї видаються. Ясно, що люди задоволені».

Сьогоднішня стабільність оселилася тут не відразу. «Всі ми ніби трохи комерсанти. Думаємо часом, що засунув у землю насіння і щось та виросте. А все ж не так просто», — каже Олександр Кужель. І згадує, як купували техніку, налагоджували технології. Підняли землеробство, взялися за тваринництво: тепер є свині й вівці. Незабаром, як побудують комплекс, будуть і корови.

Зараз «пробують на смак» садівництво. Посадили три з половиною гектари — все за сучасними технологіями, подивляться, як вони діють. Адже садки інтенсивного типу потребують великої уваги. За доброї перспективи — створення саду ще на понад 60 гектарах. Беруться й за ягідники: суницю, малину...

І все дається справді непросто. Добре починати на чистому аркуші. А «піонерівці» мають освоювати той простір, що їм дістався. Комплекс для великих рогатих? Для його спорудження треба розчистити та перебудувати будівлі занедбаного й практично розібраного комплексу в Чупахівці. Посадити ягоди? Отже, розкорчувати 14 гектарів старого саду...

Окрім того, до місцевої стабільності селянам бракує стабільності загальнодержавної. Експериментуючи й шукаючи «своєї» справи, агрофірма чудово освоїла насінництво: від салатів та шпинатів до айстр та матіоли. Десять років трудилися й немарно. Та політика щодо насінництва пішла на спад. Згорнулася й робота. Тепер знову почали відроджувати напрям, бо це, вважає директор, таки їхня ніша.

Щось вдається, щось — ні. Є справи, що існують у господарстві «для душі». Про них Олександр Кужель може розповідати найдовше.

Кілька африканців та радянський Малюк

Директор має добру для господаря рису: аби щось почати, треба начитатися, надивитись, як воно в інших, а вже потім пробувати на практиці.

Так, прибутковим на початку двотисячних видалося розведення страусів. «Прогресивні люди підрахували: вигідно! Серйозні ферми побудували. Ну й ми тоді об’їздили Крим і Рим, вивчали, що ж воно», — пригадує пан Олександр. Привезли одну сім’ю, другу... М’ясо корисне. Яйця поживні, на смак чи й відрізниш від звичних курячих. Навіть роговицю ока страуса в Європі використовують для трансплантації. А вже пір’я — краса! Недарма ще хрестоносці довжиною страусячої пір’їни — а вона може бути до 80 сантиметрів! — позначали вищість звання. Чим не сувенір?! Здавалося б, зрости, продай і живи безбідно.

Та от зі збутом мудрі засновники страусівництва в Україні прорахувалися. Світові ринки вже зайняті. А українець — великий консерватор, особливо щодо традиційної кухні. Не пішла у нас страусятина!

«А зародки страусівництва були ж iще в царській імперії, — розповідає Кужель. — Та комуністи прийшли, знищили птаха як буржуазного, навіть у зоопарках його довго не було. Ось вам і втрачені ринки...»

Своїх африканців агрофірма не позбулася, у господарстві, як кажуть, все згодиться. Дві родини живуть — «аби себе окупали», і тішать дітей, які приходять до них на екскурсії. У місцевому кафе можна при нагоді замовити дивовижну яєчню: з одного яйця одинадцятеро смачно поїдять і чотири години голоду не відчуватимуть — практикою доведено! А художниця з Охтирки освоїла розпис величезних «писанок».

А втім, може, прийде час, і страусівництво почне розвиватися? Тоді те, що ніби для втіхи, знов стане бізнесом.

Інша галузь почалася не від спроби знайти зиск, а — з мрій. Бо з дитинства в пам’яті залишилися чарівні коні. Бігали до конюшень, влаштовували перегони... Поки Олександр служив у армії, вчився, те забулося. А п’ять років тому дитяча любов прокинулася. І хоча користі з конярства, як каже Кужель, «хіба для душі», але й про неї не слід забувати. «Оце два тижні тому проїхався верхи, аж горло стисло, — як колись...»

Про коней Олександр Володимирович може говорити ще довше й захопленіше, ніж про страусів: про історію, про породи... Як водиться, обрав свою лінію: відродити майже зниклого «радянського ваговоза» і поліпшити «українську верхову».

Та що про коней говорити — їх бачити треба! Утім, коли під’їздимо до місця випасу, виявляємо: вони зійшлися в загоні аж ген унизу. Сорокадворічний директор обіцяє: зараз їх прижене. «Бо вам же важко буде нагору знов сходити!» І хоча одягнув із нагоди приїзду гостей костюма й краватку, вже не чує заперечень: біжить в глибину яру, а тоді, вигнавши коней із загорожі, так само бігом підганяє їх нагору. Вони красиво й легко прямують зеленим схилом, і лише один іде повільніше й поважніше. Це — улюбленець Кужеля, той самий ваговоз. Такої собі «середньої» для породи ваги — близько тонни. «Стій, Малюк!» — зупиняє його господар, і кінь доброзичливо дає себе погладити й сфотографувати. Малюк нівроку! Але саме це ім’я, замість офіційного Жакоб, прижилося за атлетом.

Трохи згодом розуміємо ще одну причину такого захоплення. Пан Олександр прохоплюється про плани відродження Чупахівського куреня Запорізького козацтва. А які ж козаки без коней?

Для людей не шкода

Він народився у селищі Чупахівка. Ця селищна рада, разом із двома сільськими, тепер входить до території, на якій розташоване господарство «Піонера».

«Уявіть, раніше в Чупахівці був цукрозавод — це 800 працівників. Радгосп — 600. Автобаза — 90. «Сільгосптехніка» та «Сільгоспхімія» — ще 100. Хлібозавод, кооперація... Тут хати не можна було купити! А п’ять років тому в селищі стояло близько 300 пустуючих садиб... — скрушно констатує Кужель. — Зараз, правда, знову селяться. Але ж де працювати?»

Голова Чупахівської селищної ради Галина Боровенська каже: «Якщо раніше наша рада була самодостатньою, то зараз маємо практично лише школу та агрофірму. Добре, що з Олександром Володимировичем легко знаходити спільну мову, допомагає нам завжди».

Із місцевими радами в агрофірми угоди: 50 гривень із кожного гектара, що обробляється на території ради, йде на соціальний розвиток. «Чупахівці, за угодою, виділимо близько 85 тисяч, — підраховує Кужель. — Це як мінімум. Загалом радам віддаємо 250 тисяч. Власне, не радам — людям. Бо влада змінюється, а людям допомагати треба завжди».

Є в агрофірми значніші проекти: побудова каплички на місцевому цвинтарі, тверде покриття для доріг, ремонт даху спорт­залу. Наприкінці навчального року в Грінченковому вже шість, у Чупахівці — три літа всім відмінникам видають премії. «А ще є чорнова, повсякденна, робота, — каже Кужель, — для шкіл, для медицини, для спорту, для підтримки культури... А дороги між селами? Ото була сніжна зима — не всі й до Охтирки виїхати могли. А у нас дороги діяли, техніка зранку до ночі працювала...» Всіх «дрібниць» директор не перераховує, але кожна з них — кошти з гаманця агрофірми. Втім директор у розмові зауважує: «Ми з тими грошима легко розлучаємося, бо — для людей. Може, й нас хто добрим словом згадає...»

І хоча не каже Кужель гучних слів, схоже, основний його проект справді амбітний: зберегти села, з якими зв’язали його доля й відповідальність.

Якщо діло благе

Сашкова бабуся на всі свята добиралася до церкви аж в Охтирку — ближче не було. Він не розумів: чого вона ходить? У школі ж їм усе пояснювали інакше. Тепер розуміє. Й утішається від того, що до тих небагатьох людей, які зберегли справжню віру, приєднуються діти, онуки.

«Минулої весни отець Дмитро мені каже: давайте відбудуємо Хрестовоздвиженську церкву в Чупахівці. І мене як осінило: треба, вже час. Давайте проект, кажу. Коли він днiв за три вже й несе! Я ще не встиг придумати, де гроші взять! Але коли благе діло починаєш, все ладиться. Навесні почали, а до осені й звели. Цього року дзвіницю треба зробити й внутрішнє опорядження до осені закінчити. У Лантратівці схід був — поможемо й їм церкву відбудовувати... Віра завжди нашу націю виводила з тяжких становищ...»

Хто бере на себе сміливість визначати, перспективним чи неперспективним є село?.. Задзвонять церковні дзвони, виросте сад, проїдуть на свято кiньми молоді козачата... Ідилія? Мрія? Чи просто: аби село жило й розвивалося, треба, аби в ньому були господарі й їхнiй роботі принайм­ні ніхто не заважав.