Коріння і крона козацького дуба

Володимир Зайцев народився на Харківщині, та перші 14 років життя провів на Кубані, у станиці Брюховецькій. Її, названу на честь нашого гетьмана, як, власне, і весь благодатний край, обживали українські козаки–запорожці зі зруйнованої Катериною ІІ Січі. Підлітку з міцним козацьким корінням вкарбувались у пам’ять і українські прізвища сусідів, знайомих, і їхня суржикова «балачка», якою колоритні діди переказували родинні легенди й бувальщини про походи на ворога, і всуціль «наші» назви станиць — Батуринська, Полтавська, Канівська. Однак у ті радянські часи вільнолюбну козаччину вважали «пережитком минулого», ставили за приклад інших героїв. Зрештою, і фах економіста, який опановував уже в Україні, й подальша робота за спеціальністю та підприємницька діяльність, здавалося, не сприяли заглибленню у першовитоки роду й народу. Спонукав до цього, вважайте, випадок.

У гості до... Самійла Величка

Мешкаючи у Полтаві, взявся облаштовувати «дачу» за містом. І збудував там просторий будинок, у якому живе тепер із родиною. Та якщо для багатьох подібних «дачників» ця місцина за десяток кілометрів од Полтави залишається тільки «спальним» доважком до обласного центру, то Володимир Зайцев сприймає її зовсім по–іншому. Адже йдеться про село Жуки. Саме те, в якому багато років жив, писав свій головний твір і, зрештою, закінчив земний шлях найвідоміший козацький літописець Самійло Величко. Тут у різні часи приймали важливі рішення знані повпреди козацької старшини. А під час трагічної для України Полтавської битви на цьо­му «п’ятачку» майже впритул зійшлися фактично для братовбивства українські козаки двох «різнополюсних» гетьманів — Івана Мазепи й Івана Скоропадського...

Прикро, та за кілька століть забуття славних і не дуже прадідів із Жуків «вивітрився» не тільки козацький дух — каменю на камені не залишилося ні від знакової тамтешньої церкви, ні від старого цвинтаря з могилою Самійла Величка й інших достойників. Щоб ушанувати пам’ять літописця, тут, на пустирі, у 1995 році за ініціативою відомого письменника Валерія Шевчука встановили камінь із відповідним написом. Далі ж, бодай до його облаштування, справа не рушила. Таким же «неприкаяним» залишався той пустир і тоді, коли напередодні 300–річчя відомої баталії міська влада Полтави на догоду Кремлю воліла взагалі забути про «неугодних» Росії учасників битви — гетьмана Івана Мазепу та його побратимів.

«Дорога до музею Полтавської битви — на межі земель нашої сільради, де свого часу вирішувалася доля України, — говорить Володимир Зайцев. — Водночас усі, хто приїздить туди, вже біля входу мусять «кланятися» винятково бронзовому російському цареві Петру І. То кого ми виховуємо?». Саме задля того, щоб у цих місцях з’явилася можливість схилити голови й перед пам’яттю наших козаків, які 300 років тому постали за волю України, пан Володимир «нагадав» владі про Жуки. Тож невдовзі за підтримки колег–депутатів Тахтаулівської сільради, тодішніх голови Полтавської райдержадміністрації Сергія Антонюка, керманича області Валерія Асадчева, зрештою, Президента Віктора Ющенка на згаданому пустирі спорудили першу чергу козацького меморіалу з невеликою Покровською церквою. 26 грудня 2009 року глава держави відкривав той меморіальний комплекс особисто.

Літопис минувшини і сьогодення

Зараз тут відбуваються ініційовані тим же Володимиром Зайцевим зібрання сучасних козаків, патріотичні заходи за участi громадськості, посвяти місцевих школяриків у козачата, відновлено службу Божу. І хоча нинішня влада «забула» про існування ескізних проектів споруд другої черги меморіалу (серед них і музей історії козацтва, і пам’ятник лицарям волі), пан Володимир упевнений: рано чи пізно вони там постануть. Разом із пристойною дорогою, відповідною інфраструктурою для обслуговування відвідувачів цих справді історичних місць. Адже камінь байдужості й забуття точить не тільки вода...

Тим паче що в Жуках «розгубили» таки не всі артефакти. Пан Володимир показав власкору «УМ» стару дерев’яну комору, що належала тамтешньому колгоспу, фундаментом якої стали... надмогильні плити з давнього зруйнованого цвинтаря. Не виключено, що до того вражаючого «підмурівка» потрапив і надгробок з могили Самійла Величка, та, доки комора не розібрана, більшість її «скарбів» залишаються недоступними. Вибіркові розкопки під час будівництва меморіалу дозволили «вийти» на залишки того кладовища, біля центрального входу до якого, за переказами старожилів, і був похований «писака», тобто козацький літописець. Точніші дані про ці поховання можуть «випливти» тільки після ґрунтовних археологічних досліджень, на які, звісно, хронічно не вистачає коштів.

Однак, на переконання Володимира Віталійовича, ні безгрошів’я, ні підступи «доброзичливців» не дають права виправдовувати власну бездіяльність. Тож коли повпреди українофобської влади Полтави витягли і викинули в найближчий перелісок встановлений громадськістю на полі Полтавської битви хрест козакам–«мазепинцям», він привіз його звідти на власних «Жигулях», щоб із однодумцями на тому ж місці поставити знову. Не опустив руки навіть після того, як за вказівкою можновладців хрест «викорчували» вдруге — зібрав побратимів–козаків, які посадили там молоденького дубочка...

Живий «тризуб» на Кубані

При цьому пан Володимир завжди шукає друзів, а не ворогів. Навіть серед тих, хто не в усьому поділяє його погляди. Торiк, вирушаючи до родичів у станицю Брюховецьку, вирішив налагодити тісніші контакти з тамтешніми кубанськими козаками. В їхню штаб–квартиру прийшов не з порожніми руками.

— Господарі спочатку трохи наїжачилися: мовляв, знаємо вашу Полтаву, де шведам і «зраднику» Мазепі «дали прикурити», — пригадує Володимир Віталійович. — Е ні, кажу, браття–козаки, я ж вам ні Петром І, ні Катериною ІІ не докоряю, то давайте краще про інше. Чи знаєте, де у вашій станиці росте найстаріше дерево? Довелося показати. Біля розкішного дуба тепер розташований вузол зв’язку, а раніше була наша третя школа. Добре пам’ятаю і хлоп’ячі забави довкола нього, і шкільні лінійки. Зараз розлогому велету (вже вдома на світлині помітив два бокові відгалуження від стовбура, що роблять його схожим на наш Герб–тризуб) — не менше двох століть. А значить, того дуба посадили перші поселенці станиці, якими були ті ж таки запорозькі козаки. Отже, маємо спільні не лише фігуральні корені! Коли почав про це розповідати, почув таке: «От кляті москалі, навіть назви наші козацькі переінакшили: замість звичних маємо тепер суцільні «муніципальниє образованія» та «сєльскіє посєлєнія». І хоча співрозмовники говорили те напівжартома, особливий вільнолюбний дух цих людей відчувався не тільки у словах. Старші з них пригадували й станичні урочистості, святкові та спортивні заходи біля дуба. То чому їх не відродити й не доповнити зустрічами сьогоднішніх кубанських козаків зі своїми єдинокровними братами — козаками українськими?

Із такими пропозиціями разом із «кубанцями» пішли до першого заступника глави муніципального утворення Брюховецький район Віталія Демірова, котрий підтримав цю ідею. І пообіцяв уладнати всі юридичні формальності (оскільки знакове дерево опинилося на приватній території, клаптик землі біля нього треба спочатку повернути громаді) для того, щоб козацький дуб знову «ожив». Сьогодні серед козаків Полтавщини бажаючих поїхати до того «живого» пам’ятника стільки, що, за словами Володимира Зайцева, «одного автобуса вже не вистачить». Тим паче що він хоче навести не тимчасові — постійні мости співпраці між названою на честь Івана Брюховецького кубанською станицею та розташованим на Полтавщині містом–райцентром Гадячем, що свого часу було резиденцією цього українського гетьмана.

Від «іменної» станиці гетьмана — до його резиденції

І хоча останній залишив неоднозначний слід у нашій історії, «поріднити» об’єднані ним «точки» на картах двох сусідніх держав, як кажуть, сам Бог велів. Щоб принаймні не повторювати «гетьманських» помилок і водночас усвідомлювати, скільки ж то нашого цвіту розкидано по світу... Перший крок до такого «поріднення» вже зроблено. Після згаданої зустрічі з керівництвом району станичні майстри виготовили для гостя величезний коровай із написом «Брюховецька — Гадяч». Його, до речі, довелося «рятувати» від російських прикордонників, які хотіли перевірити габаритний дарунок на наявність «нєразрєшонних вложеній». А коли урочисто вручав коровай міській «головисі» Гадяча Тетяні Савченко, телевізійникам довелося кілька разів зупиняти запис — атмосфера була такою зворушливою, що від хвилювання і сліз жінка спочатку не могла вимовити жодного слова...

ЗАХОПЛЕННЯ

Ще одна ниточка зв’язків із Кубанню пов’язана з його захопленням — голубівництвом. Коли жив у Брюховецькій, там, пригадує, тримали голубів ледь не в кожному другому обійсті. Особливо захоплювала хлопця місцева порода краснодарських бійних. Останні ж бо — неперевершені «акробати». Спочатку зависають у повітрі, а потім перекидаються з одночасним сплеском–биттям крил. У дитинстві, звісно, над походженням назви породи не замислювався. Сьогодні ж вважає її, м’яко кажучи, неточною. Сам називає цих голубів винятково козацькими бійними. Чому? «Та тому, що з’явилися вони на Кубані також завдяки українським козакам, — зазначає пан Володимир. — При переселенні туди з родинами вчорашні запорожці брали з собою худобу, найнеобхідніший реманент і... голубів, які були тоді однією з небагатьох розваг, відрадою для душі. З далеких походів козаки привозили різних голубів, та саме ці «артисти» підходили для згаданої мети найліпше. Тому з ними й не розлучалися».

Прикро, що голубів цієї старовинної породи сьогодні майже не залишилося навіть на Кубані, не кажучи вже про Україну. Тож узявся за її відродження. «На розплід» із неабиякими труднощами розшукав рідкісних птахів у Краснодарському краї. Зараз має їх у власному обійсті під Полтавою вже близько сотні. Тож неодмінно демонструє на виставках, дарує колегам по захопленню і козакам, які приїздять сюди з усієї України. Аби тільки розводили, не забували улюбленців своїх предків. Задля цього подарував пару привезених зі станиці Брюховецької козацьких бійних голубів і мешканцям колишньої гетьманської столиці — Гадяча. Бо ж саме цих птахів здавна називають Божими. Іноді, дивлячись у небеса, йому здається, що то летять зовсім не голуби — світлі праведні душі наших козаків, яких позбавили Батьківщини. Навіть із більш ніж 200–літнього «вирію» вони повертаються в Україну.