Фестиваль у риму і по-білому
13 травня. 18.50. На сходах Будинку вчителя сміються, обнімаються, юрмляться поети. Павло Вольвач, який цього року номінувався на Шевченківську премію, сходу знайомить мене з молодим закарпатським поетом Андрієм Любкою і львів’янкою Маріанною Кіяновською. «За моєю спиною — Всєволод Ємєлін, дуже модний у Москві поет», — вводить у курс справи Вольвач. Безтурботно і без напрягу щось легке награють музиканти. Біля дверей ковзає зацікавленим поглядом по незнайомих обличчях Лесь Подерв’янський. На реєстрації мені не знаходять бейджика «Преса», натомість видають бейджик «Куратор». Називається, відчуй себе куратором без геморою. В буфеті за столиком iз виглядом, не притаманним організаторам подібних масштабних акцій — не напруженим, засідає Олександр Кабанов — організатор і засновник «Київських лавр» та журналу культурного опору «ШО». В іншому кінці залу демонструє володіння сучасними технологіями літературний критик і літературний журналіст Ірина Славінська, вона з камерою записує свій відеоблог. Інтерв’юйованого поета не впізнаю. Нічого дивного, «має місце» випадання з літературного контексту, а на київський фестиваль поезії, який цього травня відбувся вшосте, я взагалі вибралася вперше.