«Десятий» Марчук ще визріває

Іван Марчук навіть за своєю зовнішністю чоловік колоритний: з довгим сивим волоссям, пишними козацькими вусами. Його дуже легко уявити за мольбертом, бо, на моє особисте переконання, саме так і має виглядати справжній художник. А в тому, що Марчук таки справжній Майстер, сумніватися не доводиться. Його роботи важко окреслити рамками якогось одного напряму. З–під його пензля виходили й пейзажі, й портрети, й абстракції, й наїв, й якась позапланетна фантастика. Художник є засновником персонального стилю в мистецтві, який сам жартома називає «пльонтанізм». Адже його роботи, виконані в цьому стилі, мов виплетені–випльонтані зі жмутків ниток. «Люди приходять і кажуть: який тут виставляється художник? Якби не було написано Марчук, то подумали б, що тут збірна групова виставка — такий світ, такий, такий, такий, — пояснює сам Майстер. — Було дев’ять періодів творчості, «дев’ять Марчуків», і кожен iз них чимось дивує. Я, в першу чергу, себе повинен дивувати. Щось весь час крутиться в голові, треба щось нове робити. І «десятий» Марчук буде обов’язково. Визріває».

Іван Степанович, відколи себе пам’ятає, завжди малював. Коли не було під рукою ні олівця, ні пензля, фарбами для нього ставали соковиті стебла трави і квітів. Тому після закінчення «семирічки» вступив до Львівського училища прикладного мистецтва на відділ декоративного розпису, а після служби в армії продовжив навчання у Львівському інституті прикладного мис­тецтва. У Радянському Союзі творчість Івана Марчука офіційно довго не визнавали. Тож поїхав шукати щастя–долі по світу: з 1989 року жив у Австралії, потім — Канаді і США. Коли талановитим художником став захоплюватися світ, то й на Батьківщині спохопилися: в 1996 році Марчук отримав заслуженого художника України, через рік став лауреатом Національної премії ім. Шевченка, згодом отримав звання народного художника України.

У 2001 році художник повернувся до Києва, де навіть обіцяли збудувати його музей: у 2004 році й цеглину заклали у його фундамент. Іван Марчук дуже тому радів, музей був його давньою мрією. «Мої картини лежать отакими стосами в майстерні, люди до мене приходять і буквально ридають, кажуть: як можна таке добро, таку красу ховати, — розповідав він «УМ» в одному інтерв’ю. — А я кажу: дайте стіни, я повішу там, щоб усе це було доступно. Але обіцянка збудувати музей за рік стала цяцянкою: музей практично так і залишився на рівні закладеної цеглини.

Учора на малій батьківщині художника — Тернопільщині — у приміщенні відділення поштового зв’язку №1 погасили конверт, присвячений 75–річчю митця. А творчий вечiр художника, який мав вiдбутися в обласному академічному драмтеатрі, перенесли на iнший день. Оскiльки, як повiдомили «УМ» в Управлiннi культури Тернопiльської облдержадміністрації, зараз Іван Марчук опікується своєю виставкою в Києвi. Також цьогоріч побачить світ фотоальбом «Іван Марчук і Тернопілля», а в області започаткують премію його імені, яку щороку вручатимуть обдарованим учням художніх шкіл регіону.

У Києві ж на найвищому рівні ювілей художника залишився непоміченим. Та така вже, мабуть, доля геніїв. І це не просто красиві слова — у 2007 році Іван Марчук був включений до британського рейтингу «Сто геніїв сучасності», єдиний з українців...