«Квітка надії», ледь не згублена батьками

Тетянка повернулася зі Львова додому знаменитістю: ще не «зіркою», але вже «зірочкою». Додому — це в розташоване у передмісті Івано–Франківська Містечко милосердя святого Миколая, де, позбувшись власного даху над головою, знайшли прихисток люди різного віку — від старого до малого. Власне, Містечко — орієнтир на перспективу, бо нині воно складається з одного–єдиного котеджу, викупленого 6 років тому на дачному масиві з ініціативи черниць монастиря Воплоченого Слова.

У Тетянки є рідніший дім кілометрів за десять звідси, та дорога туди заказана. «Хата в нас дуже стара, глиняна, може й від вітру розвалитися, — на очі дівчини набігає смуток. — Страшно і тяжко там жилося, інколи навіть хліба не було. Тому ми всі вчотирьох, братик і три сестри, переселилися в Містечко. Я і Настя тут уже три з половиною роки, а Мар’яна з Андрійком — трохи менше, бо їм дуже не хотілося виїжджати з нашого села».

Тим часом їхні тато й мама, позбавлені торік батьківських прав, ніяк не виборсаються з хмільної трясовини. Що їм до того, що 15–річна донька, наймолодша учасниця Першого міжнародного конкурсу українського романсу імені Квітки Цісик, який відбувся у львівській філармонії у квітні, привезла на Прикарпаття спеціальну премію «Квітка надії».

Першим був хіт із «Титаніка»

Тендітна, як берізка, трохи сором’язлива Тетянка ще не звикла до журналістської уваги. Та й успіх у Львові не додав їй ніяких «зіркових» пільг, бо, за неписаним правилом, усі в містечку мають певні обов’язки по господарству. Тож, коли кореспондент «УМ» переступив поріг будинку милосердя, «Квітка надії» з віником у руках якраз підмітала фойє — найбільшу залу, яка слугує і за їдальню, і за концертний зал (під стіною стоїть фортепіано, на якому котрась із маленьких вихованок упевнено розучувала гами).

У капличці, обладнаній поруч, щойно закінчилася служба Божа. У вихідні та святкові дні сюди приїжджає спеціально запрошений священик. Духовність — це той незламний стержень, що підтримує усіх тутешніх мешканців, переважна більшість з яких зазнала в житті глибоких страждань: або з власної вини, або через безпам’ятство батьків.

Вокальні здібності Тетянці, як вона сама здогадується, передалися у спадок від тата Василя. «Він має гарний голос і навіть співав у хорі, — хвалиться дівчинка. — Теж буває напідпитку, але не так часто, як мама. Тому тато випровадив її з дому, бо залишав гроші на хліб, а вона їх пропивала».

Коли і як збилися на манівці її батьки, я не став допитуватися — нащо ятрити обнадієну юну душу, якій ця тема, звісно ж, не додає снаги. Дівчинка мріє про велику сцену. Вона ще не знає нотної грамоти, тому на слух підбирає для себе на фортепіано мелодії, які найбільше сподобалися. Любить українські народні пісні, із сучасної музики — рок. Та першою піснею, з якою здобула визнання на шкільних концертах, був саундтрек до знаменитої кінострічки «Титанік» — хіт «Моє серце продовжує битися» у виконанні канадської співачки Селін Діон, визнаний однією з кращих «кіношних» пісень усіх часів.

Особливий голос як дар Божий

Співом таланти дівчинки не обмежуються — вона добре танцює та вчиться грі на бандурі, хоча на велику публіку ще місяць тому не виходила. «Так сталося, що Бог привів мене в Містечко святого Миколая, де я займаюся з дитячим хором, — пригадує музичний педагог Людмила Лінник–Савка. — Там і познайомилась із Тетянкою. Вона — дуже талановита дівчинка, проте їй бракує сценічного досвіду. Добре було б, подумалося, повезти її на якийсь музичний конкурс. Зрештою, така нагода трапилася».

Львів якраз готувався зустрічати учасників міжнародного проекту «Незабутня Квітка», під час якого проводилися концерти та вечори пам’яті, присвячені видатній американській співачці українського походження Квітці Цісик. До участі в конкурсі зголосилося понад півсотні виконавців з України, США, Росії, Польщі, Латвії, Естонії, Молдови, Румунії та Угорщини. У фінал вийшло 13 виконавців, серед яких була й Тетянка Лаврів — наймолодша з конкурсантів. «Черемшина» та «Ой летіли дикі гуси» в її виконанні так запали в душу ініціатору конкурсу, американському продюсеру родом з Одеси Алексу Гутмахеру, що він, заручившись підтримкою Українсько–американської координаційної ради, призначив юній франківчанці щомісячну стипендію у розмірі 800 гривень.

«Її талант, поза сумнівом, — дар Божий. І варто розуміти, що він дається не всім. Отже, його треба цінувати й щоденно плекати, докладаючи чималих зусиль, — каже настоятелька Містечка милосердя мати Марія від Святого Духа, яку соціальна служба торік попросила оформити опікунство над здібною дівчинкою до досягнення нею повноліття. — У конкурсній поїздці до Львова я особисто супроводжувала Тетянку. Ми максимально сприяємо їй у всьому: організували індивідуальні уроки вокалу, випросили в добрих людей бандуру і нещодавно записали Тетянку в музичну школу, хоча в такому віці туди зазвичай уже не приймають. Це добрий знак і велика ласка Божа. Я не перестаю повторювати: співоче майбутнє, зокрема й бажання вступити до Інституту мистецтв Прикарпатського університету, за таких умов залежить винятково від її старання і працездатності».

Із набуттям повноліття Тетянка, як і її брат та сестри, вирішуватиме, де і з ким житиме далі. «Постараємося знайти для них у приміському селі якусь придатну оселю, — ділиться планами настоятелька. — Ми хочемо, аби вони з Божим благословенням добре трималися визначеної дороги і йшли тільки вперед, не наражаючись на підступні рифи. Сучасний світ, самі розумієте, надто складний, аби вберегтися від зла».

Багатодітна Марія від Святого Духа

Не важко уявити, куди б завела злощасна доля, якби дівчинка залишилася жити в хмільних тенетах занедбаної батьківської оселі і не зустрілася з матір’ю Марією від Святого Духа. Мабуть, без доброзичливого втручання вищих сил і тут навряд чи обійшлося. Журналістські дороги вдруге звели мене з цією дивовижною, ще зовсім молодою жінкою в чорних шатах, на тендітних плечах якої лежить щоденний — упродовж шести років — важкий тягар відповідальності за все, що відбувається в містечку. Серед її підлеглих трапляються жінки, яких доводиться витягувати з найглухіших заглибин соціального дна до рівня християнських чеснот. Дитинство і юність майбутньої настоятельки, на жаль, минули не в затишку рідного дому, а в інтернатських стінах. Та від того не зачерствіла душа до рідної матері, котра в молоді роки не зуміла протистояти підступним викликам життя. Тому й нині мати Марія не забороняє особам, позбавленим батьківських прав, за бажання спілкуватися з дітьми, котрі перебувають під її опікою.

Рішення служити Господу за трьома обітницями — послух, убогість і чистота — випускниця Угорницької школи–інтернату (в миру — Оксана) прийняла в 19 років, коли вже навчалася на другому курсі педагогічного факультету Прикарпатського національного університету. Першою шість років тому до щойно відкритого Містечка милосердя вона прийняла чотирирічну дитинку, другою — хвору жінку старшого віку. Це була її мама. І хоча матері Марії від Святого Духа не судилося мати власних синів і дочок, потенціал материнства вона реалізує на вищому духовному рівні, вділяючи часточку себе кожній дитинці, яка перебуває під її захистом.

Юні вихованці Містечка милосердя мають можливості, реальніші, ніж у більшості українських сімей, спробувати себе в різних сферах творчої діяльності. Завдяки своїй невтомній соціальній матері двоє діток опановують гру на фортепіано, двоє — на скрипці, ще двоє — на цимбалах. Усі вони відвідують Івано–Франківську музичну школу №1.

Обидві Тетянчині сестри та брат Андрійко, який в недалекому майбутньому може стати вправним скрипалем, теж гарно співають. За таких дітей, як кажуть у народі, треба дякувати Всевишньому і разом із ними радіти кожному новому дню. Та в Лаврівих–старших інші турботи. Мама, якось зателефонувавши, пообіцяла навідати дітей на Великдень, та, мабуть, хильнувши на свята зайвого, забула про все на світі.