Коли я прямувала до Національного музею Великої Вітчизняної війни, який було відкрито рівно 30 років тому 9 травня, то чомусь гадала, що сьогодні ця тема мало кому цікава. Проте коли побачила, як алеєю до Батьківщини–матері все йдуть і йдуть люди, то зрозуміла, що помилялася. Підходжу ближче. Бронзові коліна гiгантських скульптур і зброя, яку вони тримають у руках, вичовгані до блиску — тут страшенно любить фотографуватися дітвора. Обмальовані квітами два грізні танки, що стоять навпроти входу в музей, теж обліплені дітлахами — на ці бойові машини їм дозволяють безперешкодно залазити, тож малеча користується нагодою. Помічаю й пару молодят, які прийшли фотографуватися до меморіалу. Мама з двома малюками годує хлібом диких качок, що плавають у басейні біля підніжжя Батьківщини–матері. Вже біля самого музею чую арабську й англійську мову. На брак відвідувачів меморіал дiйсно не скаржиться. У першу чергу завдяки величезному колективу справжніх фанатів своєї справи. Це вони постійно оновлюють експозицію, по дещицях збирають раритети воєнних часів, виконують величезний пласт пошукової і дослідницької роботи. Пригадую, як в одному зі столичних музеїв мене здивували віддруковані на машинці підписи під експонатами — доказ того, що тієї експозиції не торкалися ще з радянських часів. Але якщо в Музеї історії Великої Вітчизняної ви востаннє були років 15 тому, то, прийшовши сьогодні, побачите зовсім іншу експозицію. Вона не вкрита пліснявою ідеології, шокуюча і водночас зворушлива — і цим вражає.