Звісно, не всі на схід від Хутора Михайлівського невиліковно інфіковані вірусом гундяєво/жиріновської євро–українофобії. Знаємо там і здравомислячих, не притруєних випарами кремлівської ідеологічної кухні політиків, літераторів, учених... До не вельми численного гурту невчаділих (Валерії Новодворської, Віктора Єрофеєва, Григорія Явлінського...) віднедавна приєднався ще маловідомий в Україні публіцист Олексій Широпаєв, чиї розлогі роздуми про «два різні народи» оприлюднили у квітні одразу кілька вітчизняних часописів.
Нічого не скажеш, публікація гостра, гірка для багатьох сусідів, «вражених комплексами і фобіями від пияцтва до більшовизму», ненавистю/заздрощами до Європи, а відтак ревнощами до України як до її питомої складової — «психологічних і розумових відхилень», що видаються офіціозом за «російський патріотизм»...
Важко не погодитися й з такою тезою пана Олексія: «Культурно–історична генеза росіян і українців абсолютна різна, навіть протилежна». Щира правда.
Однак і сей автор чіпляється за деякі фальшиві міфологеми. Зосібна, декларації «колишньої європейськості московитів». «Європа для росіян — це «втрачений рай», звідки їх вирвали татарським арканом».
Не треба демонізувати татар надміру, не виривали вони нікого з Європи. За часів з’яви приходьків на околицях Київської імперії тогочасне Залісся (землі у верхів’ях Волги та Оки, «за лісом» стосовно Києва) до Європи не належало, а вважалося Азією. Лише через кілька століть, коли Московський улус Золотої Орди за підтримки Сараю уярмив навколишні князівства і почав соромитися свого азійського походження, заохочені хабарами університетські мудрагелі по Берлінах, Парижах заходилися потроху відсовувати східні кордони Європи до Уральського хребта. Довелося бути свідком заключного етапу «мапової європеїзації» Московії у 60–х роках минулого сторіччя. Місто Магнітогорськ, розташоване обабіч ріки Урал за Уральським хребтом, до тих пір афішоване як азійське, за командою Кремля, стало вважатися «містом двох континентів», ледь не побратимом Стамбула/Константинополя. Зрозуміло, такі маніпуляції з євразійськими кордонами очевидної шкоди нікому не завдали, лем продемонстрували слухняність совєцької науки та надали можливість будівничим міста, українським засланцям, «куркулям» (там і нині є район із такою неофіційною назвою) завершити життєвий шлях бодай у ефемерній «Європі»...
Темі неслов’янськості, неєвропейськості заліщуків присвячено не один розділ блискучої ґрунтовної праці київського дослідника Володимира Белінського «Країна Моксель — Московія», що витримала кілька видань на мові та «язикові», четвертий рік передруковується столичним журналом «Київ». Переповісти, бодай конспективно, дещицю розвідки Володимира Броніславовича на газетних шпальтах не видається можливим, та й потреби особливої в тім немає. Охочі можуть відшукати «Країну Моксель» у книгарнях, бібліотеках, фрагменти першого її видання є в iнтернеті.
Я ж на завершення зацитую одне промовисте гасло зі «Словаря иностранных слов», що побачив світ у московському державному, суворо контрольованому цензурою, видавництві «Русский язык» 1988 року. Аби не бути звинуваченим у неточності перекладу, подаю текст мовою оригіналу. «Тархан (тюрк.) — у некоторых тюркских народов (! С.К.) в период средневековья — название феодалов, пользующихся налоговыми льготами, а также принадлежавшие им земли и имущество, в Русском государстве (? С.К.) в 13—16 вв. — льготные налоговые грамоты».
Отако! Народ, феодали, землі, грамоти, податкові пільги, термінологія — тюркські! А держава — «Російська»?
Хтось закине. «Та нехай бавляться сусіди у свої вигадані «європейськість», «слов’янство», «братерство»... Кому то заважає?»
Не самозаколисуймось, українці! Сходіть до київської Лаври, придивіться там до багатьох спецназівської статури та словникового запасу гундяєвських ченців. І зрозумієте правдивість зізнання Олексія Широпаєва. «Ми небезпечні, несемо у собі якусь руйнівну заразу...»
Сергій КОВАЛЬ