Я, вдова фронтовика гвардiї сержанта Браславця Федора Івановича, надсилаю вам звернення мого чоловiка до фронтовикiв. Вiн писав його для публiкацiї в газетi, але не встиг вiдiслати, бо помер на 84му роцi життя.
В архiвi чоловiка є ще спогади про вiйну.
За його життя в деяких газетах були статтi про нього i його спогади про голод в Українi, про Дарницьку трагедiю, що сталася у квiтнi 1944 року, коли нiмецькi лiтаки за одну годину вщент розбомбили бiльше 20 ешелонiв iз нашими солдатами i вiйськовою технiкою, якi скупчилися на Дарницькому вокзалi, i вiн опинився в епiцентрi тих подiй по дорозi на фронт.
Отже, думки покiйного фронтовика.
«...На вiйнi найбiльшi втрати бувають серед пiхотинцiв, а нагороджених серед них — найменше. Вiйськовi вченi пiдрахували: пiхотинець на фронтi живе в середньому 15 дiб.
Солдати на вiйнi часто гинули без усiляких нагород. Але вони вiддали в боях за свою країну найдорожче, що є в людини, — життя. І тому для всiх живущих на землi загиблi воїни — справжнi герої, а нагородою їм буде вiчна пам’ять i шана вiд усiх прийдешнiх поколiнь.
Тi, хто вийшов iз тiєї пекельної битви живими, мають вiд Бога найвищу нагороду — своє життя, а вiд людей — почеснi звання, ордени та медалi. І це справедливо.
Але ось що мене тривожить. Я бачив документальний фiльм «Парад переможцiв» у 1945 р. Красною площею крокували шеренгами зi зброєю в руках фронтовики рiзних родiв вiйськ. І на грудях у них виблискували бойовi нагороди — ордени i медалi. Нагород у них було дуже мало. І це при тому, що на парад у Москву вiдбирали найдостойнiших серед достойних, це були справжнi герої.
А подивiться на теперiшнiх фронтовикiв на Хрещатику! У кожного не тiльки груди, а й живiт в орденах i медалях, i бiльшiсть яких — ювiлейнi або й купленi. Люди дивляться на них i думають: скiльки ж їм довелося воювати, щоб таку купу нагород заслужити, а тi «медалiсти», можливо, живого нiмця нiколи не бачили.
Пiсля закiнчення вiйни слово «фронтовик» звучало гордо, а люди щиро шанували фронтовикiв. Тепер же з вини урядових чиновникiв усiх, хто воював i хто дивився в бiнокль на вiйну, або ж хто працював у тилу (звичайно, пiд час вiйни i такi люди потрiбнi), iнвалiди всiх груп, народженi в неволi дiти й багато iнших категорiй пiдвели пiд одне поняття — учасники вiйни. І горде звання «фронтовик» фактично знiвельоване, принижене, забуте i поступово втратило своє iстинне значення.
Я звертаюсь до всiх фронтовикiв: Фронтовики, надiньте ордени! — справжнi ордени, якi ви заслужили в боях за Батькiвщину. А ювiлейну бутафорiю подаруйте своїм онукам на пам’ять про Велику вiйну. Я згоден вiддати всi свої пiльги будьякому учаснику вiйни, але нiколи не промiняю високого звання фронтовика навiть на генеральськi погони.
Слава i честь фронтовикам!
Браславець Федiр Іванович — учасник штурму Берлiна, кавалер солдатського ордена «Слави», медалi «За вiдвагу» та iнших бойових нагород».
Раїса БРАСЛАВЕЦЬ
Київ