Син народної майстрині Вадим Роїк під знаменитим «Рушником миру». (Фото автора.)
25 квітня виповнилось б 100 років відомій вишивальниці, Герою України Вірі Роїк. Ще минулого літа пані Віра при доброму, як на її вік, самопочутті зі своїми рідними й ученицями будувала плани щодо відзначення свого майбутнього ювілею. На традиційний День міста тодішній мер Геннадій Бабенко привселюдно вручив їй нагрудний знак і посвідчення почесного громадянина Сімферополя. На жаль, 6 вересня у власній квартирі від раптового запоморочення Віра Сергіївна впала і зламала стегно. Її доправили до лікарні. На хірургічне втручання місцеві медики не відважились. Це остаточно підточило життєві сили великої майстрині, певен її єдиний 72–річний син Вадим Роїк. З жовтня 2010 року Віри Сергіївни не стало...
Із Вадимом Михайловичем автор цих рядків зустрівся у сімферопольському Будинку художника. Там саме відкрилась виставка «Український рушничок», присвячена життю і творчості «кримської полтавки», як себе називала сама Віра Роїк.
— Пане Вадиме, в упорядкованій вами книжечці «Рядки, як візерунки рушникові», зібрані віршовані посвяти вашій матері. А відкриває їх відомий російський і український письменник, публіцист Володимир Короленко. Сказано, що вірш «Вірочці–Юлі!» він виголосив за святковим столом iз нагоди семиріччя Віри Сосюрко. А буквально через рік, виходить, що вона «дяді Володі» подарувала свою першу вишивку. З цього все й почалось?
— Можливо. Власне, у нас на Полтавщині (Вадим Роїк теж народився у Лубнах. — Авт.) вишивка, як відомо, практикувалася ледве не в кожній родині. Мою маму до неї долучила її мати і моя бабуся Лідія Еразмівна, подарувавши згодом свій наперсток із кавказького срібла. До речі, письменник Володимир Короленко доводився їй родичем по материнській лінії. По бабусиній лінії далекою ріднею нам були Вернадські (один із них, Володимир — академік, перший президент Української академії наук. — Авт.) і знані у церковних колах Яворські. Батько походив із запорозького козацького роду. Моя мама ходила до Мар’їнської гімназії у Полтаві, але через революцію і громадянську війну доучувался вже вдома. Професійні ж навички вишивання вона опанувала, працюючи в артілі. У 1936 році її рушнички вперше були представлені на Всесоюзній виставці в Москві. Саме воно, довоєнне мамине рукоділля, по суті, врятувало родину від голодної смерті в часи фашистської окупації.
— Тобто перші вишивки Віри Роїк не збереглися?
— Так. Бабуся виносила ті мамині вишивки на базар, продавала чи обмінювала на харчі. Мама ж тоді два роки поспіль у руки голки не брала взагалі, бо була прикута до ліжка, ще довше вона пролежала в гіпсі. Це наслідки тяжкої контузії й ушкодження хребта, яку отримала у липні 1941 року. Того дня мама прямувала до військкомату, вона була військовозобов’язана, бо як секретар–машиністка Лубенського міськвиконкому мала допуск до секретних документів. Раптово налетіли фашистські бомбардувальники. Вибуховою хвилею від авіабомби її відкинуло на декілька метрів в урвище і сильно присипало землею. Її знайшли і відкопали непритомною. Через цю травму мама була змушена 20 років носити металевий корсет, але він все одно не врятував її від інвалідності, бо права рука майже втратила дієздатність. Тоді вона почала вчитися вишивати лівою... На долю мама ніколи не скаржилася, безпомічною себе не вважала, навпаки...
— Як Віра Сергіївна сюжети своїх непростих картин переносила на полотно?
— По–різному. Інколи вона щось накидала на міліметрівці чи на кальці або на звичайному папері. Потім брала олівці, фарби і розмалювала кольорами, які їй припали до душі. Після цього під готові візерунки підбирала нитки. Складніше було з відтінками. На вишивальній тканині мама вираховувала клітинки, хрестики. Інколи вона мені казала: «Те, що я зробила, мені не дуже подобається». Тому таку роботу вона розпорювала і починала все заново. Узагалі вона могла вишивати відразу три–шість різних композицій. Згодом половину відкладала, а з іншими продовжувала працювати. Техніка вишивання у мами була ідеальною, вона знала понад 300 різних швів, хоча перевагу віддавала рідним, полтавським, зокрема, мережці «качалка», рушниковому хрестику. Найбільше ж полюбляла вона червоний колір, для неї він уособлював радість життя. Майже ніколи не використовувала сумні кольори, приміром синій.
— Цьому вона десь училася? Деякі джерела стверджують, що Віра Роїк закінчила Московський художній інститут...
— Насправді вона закінчила лише річні курси при Московському художньому комбінаті. Також постійно їздила на семінари вивчати шви, про які досі не знала. Та й під час виставок у різних регіонах колишнього Союзу мама не нудьгувала, а знайомилася з місцевими техніками вишивки.
— Але при цьому, як пише сама Віра Сергіївна у книзі «Мелодії на полотні», «полтавська земля є невичерпним джерелом моєї творчості».
— Так. Невипадково свою найкращу, за її ж визнанням, роботу «Свято врожаю» мама створила саме після відвідання наприкінці 80–х років минулого століття рідних місць — Лубен, Полтави, Кобеляк, Диканьки, Гадяча. Пам’ятаю, як вона тоді мені захоплено розповідала: «Мене так вразили дівчата у національних убраннях, я відразу свою молодість пригадала. Знаєш, я про це обов’язково щось вишию». І десь через півроку вона мені показала перший малюнок на цю тему.
— Як ставилася Віра Сергіївна до можливого продажу своїх вишивок?
— Окрім згаданого воєнного періоду, це питання ніколи більше не стояло, хоча гроші, причому чималі, їй пропонували постійно. Приміром, за «Рушник миру» , який, до слова, занесений до «Української радянської енциклопедії», давали близько півсотні тисяч доларів. У ФРН заможні люди за дуже великі гроші взагалі хотіли придбати всю її колекцію. У Варшаві за кілька робіт пропонували навіть автівку. Але щоразу вона принципово відмовлялася. Лише дарувала чи передавала в музеї. Мовляв, це має стати надбанням усіх. У тій же Німеччині вона подарувала одну зі свої робіт музею міста Хайдельрберг.
— А як справи зі створенням музею вишивки Віри Роїк у кримській столиці?
— Мама завжди хотіла мати свій музей вишивки. Такий музей відкрили у Лубенській середній школі №7. До слова, торік рішенням міськради йому присвоїли ім’я Віри Роїк. Мама мені казала, якщо нічого не вийде з музеєм у Сімферополі, то передаси роботи до Лубен. Але я все ж таки переконав її залишити роботи тут, у Сімферополі. Тим паче що влада нас запевнила, нiби на фондах тутешнього Етнографічного музею наступного року буде створено Музей української вишивки. Для цього відведуть дві зали, в одній з яких експонуватимуться роботи Віри Роїк та її учениць. Ми дали згоду. Тепер чекатимемо на відповідне рішення Верховної Ради та Ради міністрів Криму, відтак фінансування ремонтних робіт (у Музеї вишивки планується облаштувати окремий вхiд. — Авт.). Щодо оздоблення у Сімферополі площі iменi Вiри Роїк (рішення про її перейменування Сімферопольський міськвиконком ухвалив у жовтні 2010 року. — Авт.), то планується оголосити всеукраїнський конкурс, за пiдсумками якого буде вирiшено питання про встановлення пам’ятного знаку або меморiальної дошки.
Майстриня організувала понад 140 персональних виставок в обласних центрах України, Росії, Молдавії, Білорусі, а також Німеччині, Болгарії, Польщі, Туреччині, Канаді, Монголії, Італії, Югославії, Бельгії. Її роботи нині зберігаються у 43 музеях різних країн світу.
19 серпня 2006 року за видатний особистий внесок у розвиток культури України, утвердження традицій національного декоративно–ужиткового мистецтва, багаторічну самовіддану творчу та педагогічну діяльність Указом Президента України Вірі Роїк було присвоєно звання Героя України. Остання робота Віри Сергіївни — вишивка «На славу Криму», над якою вона працювала влітку 2010 року.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
