Нешановане i багатьма незнане
Повноцвiтне слово степове...
Тож повiдай, Україно–мамо,
Як iз цим нещастям ти живеш?
Хтось позбувся пам’ятi своєї,
Гордiсть втратив дехто iз синiв,
А той просто дурня з себе клеїть,
Бо йому хтось добре заплатив.
Бiлiнгвiзмом тiшиться «учений»
Й мову рiдну пха на маргiнес,
А сусiдську в трепетi священнiм
Пiднiма, як вирла, до небес.
До своєї церкви хтось спиною
Розвернувся — так йому зручнiш:
В чужий храм несе до аналою
Свою вiру, плоть свою, свiй грiш.
Де взялося плем’я цих манкуртiв,
До яких ти, нене, мала б гнiв?
Та не явиш до своїх ти лютi
Несвiдомих дочок i синiв.
Ти чекаєш, коли в них сумлiння
Раптом стане врiвень з усiма.
Чи не є подiбною наївнiсть,
Що у груднi станеться весна?
А вони плазують, наче бидло,
Хоч на панський одяглись манер,
Та козацьких коренiв не видно,
В них живе холуйчик–мiльйонер.
Решта ж лиш кiнцi з кiнцями зводить
І не знає мови матерiв,
У пiтьмi олжи i мiфiв бродить,
Славлячи персекiв i царiв...
Ой не скоро, мабуть, шанувати
Словеса твої i родовiд
Буде, люба Україно–мати,
Декотрий — iз нашенських — нарiд!
Арнольд ПОЛТОРАЦЬКИЙ
Одеса