Хто такi дiти вiйни i як вони прожили i зараз живуть, уже писано–переписано. Я просто хочу нагадати. Ми — дiти вiйни — не знали, що таке дитинство. Хiба можна назвати щасливим дитинством роки окупацiї або голоднi 46—47–й роки? Я донинi не забув, як у 1947 роцi нас, 9—10–рiчних дiтлахiв, гнав iз колгоспного саду верхи на конi старший сторож, як мене наздогнав i вдарив по спинi батогом так, що й полотняна сорочка трiснула. А ми ж пiшли в сад, бо голоднi були. Що ми тодi їли, то й подумати страшно...
А далi — пiдростали i в колгосп на працю. Нашою та наших батькiв працею пiднiмалося з руїн господарство держави. Бо нам не платили нiчого, а ми ще й платили державi (хоч не ми, так нашi мами): i позику, i молоко, i м’ясо, i яйця. Фактично нам почали давати зарплату в 70–х роках, i то мiзерну, хоч i працювали ми без вихiдних. Та про це можна писати цiлi томи.
Ну що ж, життя вже минуло. Ми вже всi на пенсiї.
Нам здалося, що Верховна Рада таки врахувала наше злиденне життя i призначила доплату до пенсiї як дiтям вiйни. Але ж закон то прийняли, але ж його нiхто не виконує. І от дiти вiйни понесли позови до суду. Подумайте, чи є здоровий глузд у нашої влади. Посилати ходити з простягнутою рукою старих, калiк добиватися, щоб їм вiддали те, що належить за законом. Це ж знущання над людьми, яким до смертi залишилося зовсiм мало. І уявляєте, суди задовольняють такi позови, декому виплачують. Так це ж тим, хто ще може ходити. А бiльше половини — i з двору не можуть вийти. Як же їм бути?
А якщо депутати вважають, що прийняли поганий закон, то нехай вiдмiнять його. І не треба їм переживати, що втратять свiй авторитет. Вони його вже втратили. А ми хоч перестанемо ходити по судах i втрачати там залишки здоров’я, якого вже, на жаль, нам нiхто не поверне.
Вiталiй ШМАЛІЙ,
голова ради ветеранiв села,
вiд iменi 330 дiтей вiйни
Бабайкiвка,
Царичанський район,
Днiпропетровська область