П’ятнадцять років тому над древнім Лучеськом зазвучав неповторний багатоголосий передзвін: у світлі великодні дні дзвонарі з різних куточків Волині вперше славили разом Воскресіння Христове. Так було започатковано фестиваль дзвонового мистецтва «Благовіст Волині», що згодом став всеукраїнським. Нині фестиваль змінив свої часові рамки, його проводять у серпні, коли Луцьк святкує день міста і День незалежності України. Цьогоріч проводитиметься вже п’ятнадцятий за рахунком фестиваль. Місце його проведення залишається незмінним — Луцький замок або замок Любарта. Кожен, хто переступає середньовічну браму й потрапляє на замкове подвір’я, не може не звернути увагу на дерев’яну дзвіницю із дзвонами, встановлену порівняно недавно. Це сучасні дзвони, виготовлені майстрами Нововолинського ливарного заводу, на яких і вправляються у майстерності учасники «Благовісту». Та варто пройти трохи далі, піднятися крутими дерев’яними східцями на верхні яруси Владичої вежі, як потрапите у справжнісіньке царство старовинних дзвонів. Тут, у товстих середньовічних мурах, знайшов свій надійний прихисток перший і єдиний в Україні Музей дзвонів, який діє вже чверть століття. Його експозиція представлена колекцією дзвонів з Волині та інших областей України, а також із Польщі, Австрії, Румунії, Росії.
Експонати з металобрухту
Музей був заснований майже чверть століття тому, коли історико–культурний заповідник «Старий Луцьк» у 1985–му отримав загальнонаціональний статус. За цей час його колекція мала б щорічно поповнюватися. Однак експонатів, навпаки, поменшало. І винна в цьому горбачовська перебудова.
— Дзвони ми шукали здебільшого по закритих волинських церквах, коли у 1982—1983 роках їздили по області в наукові експедиції разом із відомим українським мистецтвознавцем, доктором мистецтвознавства Павлом Жолтовським, — згадує заступник директора історико–культурного заповідника «Старий Луцьк» Валентина Окуневська. — Я тоді працювала в обласному краєзнавчому музеї. У ті роки якраз розпочалася інвентаризація пам’яток історії й культури в культових спорудах, а Павло Миколайович був науковим консультантом цих експедицій. Завдяки цій справді подвижницькій роботі було врятовано безцінні зразки сакрального мистецтва Волині, що стали згодом основою колекції ікон волинської школи іконопису у новоствореному Музеї волинської ікони (теж єдиному в Україні). Тоді ж рятували від знищення й дзвони, що валялися на задвірках або просто потрапляли до металобрухту.
Хлопцям–науковцям доводилося неабияк ризикувати, знімаючи дзвони з напівзруйнованих дзвіниць цілими й неушкодженими. Храми стояли без дахів, дерев’яні перекриття були гнилі, все хиталося. Спробуйте–но в таких умовах без техніки зняти 300—400–кілограмовий дзвін, щоб він не впав і не розбився — бронза ж не надто міцний метал. Нинішній директор заповідника Тарас Рабан, наукові працівники Петро Троневич, Борис Сайчук придумали свій спосіб і використовували для спуску дзвонів міцні парашутні фали, що чіпляються до літаків.
— Коли експозиція вже була зібрана, — продовжує Валентина Окуневська, — почали викликати в обком партії на розмову, стали цікавитися, що це ми збираємося за музей відкривати? Та часи вже були не ті, музей відкрився. Аж тут настала горбачовська перебудова. Почали відкривати храми, що десятиліттями стояли пустками, і нам довелося повертати дзвони релігійним громадам. Щоб вберегти найцінніші експонати, навіть металобрухт доводилося збирати, а на ці кошти замовляти у Нововолинську, де працював ливарний завод, нові дзвони. Їх віддавали церквам, а старі залишали в музеї. Старі дзвони в основному або надщерблені, або тріщинки мають, тож уже не зазвучать так, як треба. Тому громади без претензій погоджувалися на такий обмін. Хоча багато довелося й повернути.
Сьогодні в музеї — понад 90 дзвонів, із них великих — більше 50. Найстаріший датується березнем 1647 року, тобто він є ровесником доби Богдана Хмельницького. Був у музейній колекції ще старіший, 1637 року, але його довелося віддати. Найважчий має вагу майже півтонни, а найменший має довжину лише кілька сантиметрів і призначався у давнину для поштової карети. На жаль немає серед них іменних, тобто немає ніякої інформації про замовників та авторів. Нечасто, але майстри ставили на них свої автографи.
Дзвони з газових балонів
Ієродиякон Жидичинського Свято–Миколаївського чоловічого монастиря УПЦ(КП) Пімен брав участь у багатьох фестивалях дзвонарського мистецтва. Свого часу закінчив спеціальні курси паламарів при Мінському духовному училищі. А перші навички мистецтва дзвону здобув у Луцькому кафедральному Свято–Троїцькому соборі, куди приходив щонеділі й кожного великого свята, починаючи із сьомого класу. У соборі тоді був старенький паламар, який трохи накульгував і йому важко було підніматися на дзвіницю (а це 118 сходинок). Тому кмітливого хлопчика–помічника він швидко навчив дзвонарських премудростей. І вже невдовзі прихожани стали розпізнавати почерк молодого і старого дзвонарів. Згодом цей хлопчик став найкращим дзвонарем собору.
— На жаль, зараз менше доводиться дзвонити, бо минулого року прийняв чернечий сан і тепер треба постійно служити у храмі. До того ж я в монастирі ще й келер, тобто відповідаю за приготування їжі. У нас у монастирі ще немає дзвонів, лише електронні. А в соборі вже є інші хлопці, які опановують це мистецтво. До речі, коли перестаєш дзвонити, руки забувають. Це як музикант, постійно треба грати. Сьогодні дзвони — недешеве задоволення. Кілограм бронзи, з якої виготовляють дзвін, коштує, якщо не помиляюся, майже 180 гривень. Тому не всі церкви, особливо в маленьких селах, можуть собі це дозволити. Але громади знаходять вихід: ріжуть газові балони, ринди і роблять із них дзвони. Недавно телефонував до мене товариш із Житомирщини, радився, як виготовити дзвони із газових балонів. Зробив аж шість штук, каже, гарно звучать. А далі з Божою поміччю розстараються й на справжні.
— Чи потрібно мати ідеальний музичний слух, щоб стати дзвонарем? Адже дзвоните ви не по нотах...
— Знаєте, як кажуть? Найбільша цінність не у дзвонах, а у дзвонареві.
Потрібно мати не стільки слух, як відчуття ритму. Музична освіта теж не завадить. Навпаки. Директор Мінської школи, де я вчився, має консерваторську освіту. І дзвонарі їхні теж. Так це віртуози! Так звана ростовська система розвішування дзвонів перетворює їх на справжні музичні інструменти, на яких можна творити мелодії. За цією системою розвішані дзвони на дзвіниці в Луцькому замку, де проходять фестивалі. У країнах Балтії розвинулася традиція карильйонного дзвону, тобто дзвони розміщуються так, що виходить справжній музичний інструмент, на якому можна грати октави. Взагалі у Білорусі трохи інше ставлення до дзвонів. Там спеціально збирають пожертви на них. Існує ще така цікава традиція — молитва в бронзі. Коли у родині трапляється якесь горе, хтось гине, скажімо, чи помирає, то родичі за свої кошти замовляють дзвін, на якому є спеціальний напис імені загиблого й дарують його церкві.
— Чи відрізняються православні й католицькі дзвонарські традиції?
— Звичайно. У католиків залишилася стара техніка дзвону, коли розгойдується сам дзвін, поміщений у спеціальну колиску–гніздо. Тому там не цінується довжина звуку, а тільки його гучність. Для цього дзвони спеціально підточували. У Німеччині є дзвін під назвою «Великий мовчальник», який ніколи не звучав, бо він такий великий, що його не змогли розгойдати. У православних, навпаки, розгойдується лише язик або било. І це надало дзвоновому звучанню мелодійності. Хоча сам дзвін прийшов до нас саме із Західної Європи. Папа Римський перші дзвони подарував Софії Константинопольській, але вони тоді не прижилися у Візантії. На Русь дзвони після завоювання Херсонесу привіз князь Володимир. Проте мистецтво виливання дзвонів у нас так не поширилося, як у Росії. Бо ми не мали матеріалу для їх відливання. Для лиття потрібна була найкраща мідь, яку використовували у відповідному співвідношенні з оловом. Руди такої не було, тому наші предки купували за кордоном глеки, вази, інші речі з міді, й переплавляли їх на дзвони. Навіть у літописах згадуються випадки, коли хтось дарував у храм дзвін, бо це вважалося історичною подією.