Світлана Макаєва: Перевага бідності — у матеріальній незалежності

П’ятиразові чемпіонки України з хокею на траві та багаторазові — з індорхокею. Володарі Кубка європейських чемпіонів з індорхокею 2007 року. Чемпіони Європи–2010. Уже цього року — переможці відкритого чемпіонату Росії, а під прапором національної збірної — бронзові призерки чемпіонату світу–2011 з індорхокею в Познані. Які українські спортсмени в ігрових видах показували подібні результати? Це — про хокеїсток МСК «Сумчанка».

Кожен, хто знає цю команду, переконаний: її не було б, якби не Світлана Макаєва. Тренер–викладач СДЮШОР «Динамо», головний тренер муніципального спортивного клубу «Сумчанка» та національної збірної України з індорхокею. Жінка, яка разом зі своїми вихованками створює реальний позитивний образ міста Суми та всієї країни. Нещодавно заслужений тренер України отримала почесну відзнаку «За заслуги перед містом» I ступеня. Хоча найбільша нагорода для пані Світлани — коли достойно оцінюють її дівчат.

Збірну зібрали в Сумах

— Світлано Миколаївно, ви — випускниця музично–педагогічного факультету і тренер хокейної команди. Дещо парадоксально. Чи тут ключовим словом є «педагогіка»?

— У мені з дитинства «змагалися» спорт і музика. Навчалася у педагогічному інституті, грала на баяні. Водночас грала в хокей — за «Буревісник». Курс наш був чудовим. І досі мої найкращі друзі — випускники музпеду. Ми збираємося постійно. Що ж до педагогіки... Думаю, працювати у звичайній школі не змогла б. Апріорі не можу бачити порожні очі. Для мене мотивація — коли очі горять.

— Що ж, у ваших дівчат — саме так. Національна збірна з індорхокею сьогодні складається винятково з вихованок сумської школи. Навіть ті легіонерки, які грали за збірну (Марина Виноградова, Ольга Гризодуб) — вихідці із «Сумчанки». Це тому, що добре знаєте своїх, чи сумські хокеїстки справді не мають конкуренток?

— Конкурентів справді немає. І склалося так не з добра. Жіночий хокей в Україні існує 30 років. Але у 1996—1999 роках була неабияка фінансова скрута. Ми тоді зібралися тренерським кістяком і замислилися, як вижити. Як утримувати гравців, якщо не здатен їм заплатити? Віддати ті копійки, що є, але за рахунок чого готувати заміну? Вирішили: майстрів не варто стримувати. За кордон беруть? Хай їдуть за кордон. А нам усі сили слід кинути на школу.

То був правильний крок. Поки інші «зберігали команди», ми ростили дітей. І десять років те, що могло піти винятково на одну команду, витрачали на резерв. Тепер маємо і команду, і школу, і легіонери не ображені. Вони готові з нами працювати. Навіть на чемпіонат світу, щоб зіграти за збірну, приїхали за власні гроші.

Чи є переваги у бідності?

— Як оцінюєте бронзові медалі національної збірної на ЧС–2011, що відбувся в Польщі?

— Мені здається, ми поки навіть не здатні зрозуміти, який це насправді успіх, — для України загалом. Уже не кажу про дівчат. Як тренер переконана: вони дуже виросли. Так, вигравали й раніше! Але добре грав кістяк, решта — слабше. Цього разу грала вся команда. І ми довели, що не випадково перемогли в чемпіонаті Європи, що наша школа чогось варта.

— В одному інтерв’ю ви сказали: «Якби знали, який бюджет у суперників, зрозуміли б, що наші дівчата — героїні». Наскільки відомо, ви й на цих міжнародних змаганнях були без лікаря, без масажиста... Як же з бюджетом?

— Знаєте, яка перевага бідності? Ніхто з наших дівчат не має матеріальної залежності. Нічого ділити! І за таких умов залишаються лише ті, хто відданий спорту.

Про бюджет я не люблю говорити, бо зазвичай це питання спрощують. Але давайте розберемося. Перше — про «Сумчанку». Я вдячна Сумам, депутатам і міському голові Геннадію Мінаєву за те, що створили муніципальний клуб «Сумчанка». Це була ситуація, коли ми «тонули»: є команда, є успіхи, але підтримки — жодної. Коли заснували спортивний клуб, я навіть повірити не могла. Для нас це дуже багато. Не в сенсі — багато коштів. Хай дівчата отримують невелику платню, але ж отримують регулярно, у них є трудові книжки, захищеність. Закладено кошти на поїздки. Так, виходячи з потреб, цього недостатньо. Але це стабільність, яка дорого коштує. А вже далі — справа спортсменів: заслужити повагу, привернути увагу спонсорів.

Хоча деяку образу маю: свого в Україні не цінують. Звичайно, легше залучити іноземного легіонера, ніж так, як ми: беремо дитину з чотирьох років і поступово ведемо її до великої гри. Але що буде з вітчизняним спортом завтра?..

Утім повернімося до бюджету. Друге — фінансування збірної. Міністерство коштів не має, фінансує на 30–40 відсотків. То мінімум. На підготовку, на екіпіровку грошей — нуль. Федерація теж не має коштів. Як сказали мені: ви за своїм рівнем переросли федерацію.

Отже, вихід один — популяризувати, розвивати цей вид спорту, проводити шкільні спартакіади, виховувати глядача... Ви б бачили на чемпіонаті в Познані: п’ятитисячний зал забитий вщерть. І який грамотний уболівальник!... А за нашу команду вболівали... поляки. Хоча росіяни тільки тренерів дитячих команд півсотні привезли...

«Лобановський не боявся бути поганим»

— Ви говорили, що вашим ідеалом тренера є Валерій Лобановський. Чому саме він? І що ви намагаєтеся взяти від нього?

— Тренерство — не жіноча професія, навіть із жіночою командою. А для того, щоб виховати щось у командному виді, тренером має бути людина, яка не боїться взяти на себе відповідальність. Причому не відповідальність за конкретне рішення, за матч, за місяць чи рік роботи, — за всю справу, яку на себе береш. У Лобановського це було. Після нього вже — жодного такого тренера. Він не боявся бути поганим, не стелився перед зірками, брав на себе вину за провали... У моєму випадку це спочатку відповідальність за вихованців ДЮСШ, потім — за молодіжну збірну, за команду майстрів, за національну, за створення інфраструктури...

— Кажуть, варто навчитися керувати трьома людьми, а далі вже кількість не має значення. Для вас чимось принципово відрізняється тренерство у МСК «Сумчанка», у «молодіжці», у національній збірній?

— Відрізняється. Про національну я навіть не мріяла. За душевним складом більше люблю працювати з дітьми, мені цікаво «виліплювати». А в збірній часом заважають стосунки з дівчатами. Найлегше зі збірною працювати, коли приходиш, нікого не знаючи, оцінюєш суто технічні якості. А я всіх знаю, і часом ставлю не на ту, хто ніби сильніша, а на ту, кому більше довіряю. Це неправильно. Хоча... Судячи з наших результатів, може, і правильно?..

Узагалі, вибирати дуже складно. Неможливо вгадати, хто більш достойний. А талант не завжди відкривається одразу. Це треба якось відчути, не помилитися. Чому ми й говоримо, що в спорті нічого не можна добитися без щоденної праці — в будь–яку погоду, за будь–якого настрою. І все це в колективі — складному механізмі!

— Пам’ятаєте, у Рождественського: «Спортсмены возникают, вырастая из тренера, как ветки из ствола...» Це, мабуть, дуже виснажує: випускати старших, набирати малих, знову вкладати себе?

— Це найстрашніше. Як відривати шматок душі. Адже скільки треба, щоб дитина заграла в команді! Ти бачиш, яка вона талановита, як очі блищать... Але їм треба рости. А тренеру не можна варитися у власному соку.

«У нас не команда, у нас — родина»

— Чим — поза грою — ваші дівчата можуть вас порадувати чи засмутити?

— У нас не команда, у нас — родина. Велику роль вiдіграло те, що ми багато років тому відмовилися від совдепівського виховання і сприйняття спортивної команди як купки тупих людей, що ганяють м’яча. Наші дівчатка — інтелектуалки. Багато медалісток зі школи, всі мають вищу освіту, знають іноземні мови, і не одну. Ми культивуємо це з наймолодших років. Погано вчишся? Не можеш у нас тренуватися!

Усе базується не на системі покарань, а на системі з’ясування мотивацій. Ну скажіть, яка дитина з радістю побіжить, якщо їй скажуть: ти погано поводилася, тому будеш бігти три кілометри? Ми їдемо на змагання, частина команди лишається, і ми формуємо їй завдання: щоб ви форми не втрачали, треба побігати. І вони бігають — самі! Приїжджаємо, тренери кажуть: приходили ваші, просили пустити на заняття, дати навантаження. І за кордоном ми не стежимо за режимом — дівчата його знають. Інші дивуються: як це?

— Наскільки оцінена така команда?

— Нам у останні місяці не те що змагання проводити — навіть тренуватися не було де: залу немає. І ніхто не запитав, як же ми готувалися. Спасибі, місто зробило для нас поле. Так, нестандартне, але тренуватися на ньому добре, неофіційні зустрічі цілком можна проводити.

Щодо оцінки... З чемпіонату світу в лютому національна збірна приїхала з «бронзою», а в «Борисполі» нам дали мікроавтобус зі зламаною пічкою. Дівчата сидять у своїх курточках тоненьких, мерзнуть. Так прикро! Ось вони — кращі... Потім захворіло кілька...

Ловлю себе на тому, що навіть перемога не викликає у мене радості, як колись. Пригнічує відчуття, що недооцінюють дівчат, недолюблюють. А так хочеться вже перестати щось доводити і просто стабільно працювати...

— І все ж бачиться перспектива?

— Потрібно створити інфраструктуру знизу догори. Кінцева мета — сильна дитяча школа. Краще, якби разом хлопчики й дівчатка. Сильний клуб із підтримкою людей, які вірять у команду та люблять її. І стадіон, куди приходитимуть покоління хокеїстів — бабусі, мами, дочки — пограти, поспілкуватися, повболівати. Це перспектива на роки... Багато вже зроблено, та ще більше — попереду.

ДОСЬЄ «УМ»

Світлана Макаєва

Заслужений тренер України з індорхокею

Народилася в містечку Смолевичі (Білорусь).

Закінчила школу в Глухові та педінститут у Сумах. У 23 роки почала працювати тренером у ДЮСШ. У 1996 р. очолила молодіжну збірну України.

В Італії тренувала сицилійську команду «Катанья», упродовж року піднявши її в чемпіонаті країни з восьмого місця на друге.

Із 2007 р., зі створення муніципального спортивного клубу «Сумчанка», є його головним тренером. Того ж року запрошена тренувати національну збірну.

Вихованки Світлани Макаєвої — 14 гравців МСК «Сумчанка» — виступають у провідних європейських клубах.