Гурбенський Великдень

Гурбенський бій був одним із найтриваліших і одночасно найбільшим за масштабами серед тих, що довелося вести воякам Української Повстанської Армії. Ці події припали якраз на Великдень 1944–го. 21—25 квітня в запеклій битві з військами НКВС зійшлися бійці південної групи УПА–Північ «Богун» та з’єднання «Холодний Яр» УПА–Південь. Тут, на Мізоцькому плато, або так званих Гурбенських (Крем’янецьких) горах і зустрілись 5 тисяч вояків УПА з 30 тисячами добірного війська НКВС та Червоної армії, знятих для такої «нагоди» з Кавказу, де перед тим вони займались виселенням чеченців. Основний район бойових дій охопив територію між селом Антонівці та урочищем Гурби. За сучасними підрахунками, під Гурбами загинуло приблизно 1100—1200 бійців УПА та місцевих людей, кілька тисяч яких перед загрозою мобілізації до Червоної армії також переховувалися у лісі. Тіла частини загиблих родичі з навколишніх сіл забрали, але щонайменше півтисячі так і залишилися непохованими у навколишніх лісах та болотах. І досі місцеві мешканці натрапляють у лісі після дощів на черепи та кістки загиблих повстанців. Уродженець села Дермань Здолбунівського району Василь Кирилюк був серед тих, кому вдалося пройти через горнило Гурбенського бою і вижити. Зараз він мешкає з сестрою в Рівному, активний учасник Братства вояків УПА.

«А що таке Україна?»

«Батько мій був учасником російсько–японської війни, — поринає у спогади 87–річний Василь Кирилюк, — звідти привіз нагороду за сміливість — Георгієвського хреста та ще книжку «Російська імперія». Малим я її часто гортав. Дивлюсь — написано «Малоросія». Що воно таке, запитую? «Та то Україна!» — махне рукою батько. Розглядаю уважніше малюнки. Високі фігури людей — це великороси, тобто росіяни, трохи менші — білоруси, а малороси — зов­сім крихітні. Тут і малороський козак у шароварах, папасі та з шаблею. Написано — «это воины, которые воевали с татарами». Мені так хотілося дізнатися, хто ж такі ці козаки. А книжок про них ні в кого немає. Тож пішов я за ними до бібліотеки, а це було в 1935 році. «Що тобі дитино треба?» — запитує польський бібліотекар. «Я хочу якусь книжку про козаків...» «Та навіщо воно тобі? То ж бандити були!». І так уся наша історія — ми не люди, ми бандити. І до якого часу ще триватиме, коли ж це закінчиться?».

У лави УПА став у 1943 році, вісімнадцятирічним. Потрапив до відділу, який займався розвідкою на теренах Острозького, Здолбунівського, Дубенського районів, аж до Суража, що на Тернопільщині. Пригадує, що якраз їхня розвідка доповідала, що з різних боків до Гурб підтягуються численні частини НКВС, але командування не зробило вчасно висновки й не відвело загони у безпечніші місця.

Гурби: бій чи побоїще?

«Ми стояли у лісі біля Сільця, що на річці Збитенка, — згадує пан Василь. — Сонце сходило, люди поверталися з церкви з освяченими пасками. Запросили і нас розговітися. Тільки сіли за стіл, аж тут сигнал: грабують і палять сусідню Данилівку. Ми туди, а там дим, стрілянина така, що й не зрозуміло, що відбувається. Тож відходимо до Гурбенського лісу. 22 квітня ворог пішов на нас у наступ. Нам було наказано залягти на пагорбах понад дорогою, яка вела з Мостів, підпустити війська НКВС якнайближче й чекати сигналу початку бою. Як зараз пам’ятаю: дуби трьохсотлітні стоять, добре просвічується в долині шлях — наближається ворожа колона. Але в когось iз наших не витримали нерви, прозвучав постріл. Далі почали стріляти й інші. У відповідь — злива куль».

«Ніхто не розумів, що відбувається, де вороги, звідки вогонь, — провадить Василь Кирильчук. — Міна вдаряється в дерево, розривається, на всі боки летять куски деревини, а поміж ними летять чиясь рука, нога... Страхіття, що робилося. А в нас майже всі 17—19–річні — діти ще. Патріотизму було — можна посперечатися з будь–ким, а от воєнна тактика і досвід відсутні. Гурби — це не якась випадковість, адже був дуже великий спротив населення проти повальної мобілізації, ніхто не хотів ставати «гарматним» м’ясом на фронті. І в УПА йшло стільки молоді, що всім не вистачало навіть гвинтівок. У мене була гвинтівка, але до неї лише 37 набоїв. А ще ж один патрон потрібно залишити для себе. А тому використовував набої так, щоб напевне давали користь».

Безумовно, жменці вояків УПА було не під силу вистояти проти озброєних до зубів енкаведистів. Отож вирішили виходити з оточення.

«За ніч пройшли–проповзли п’ять кілометрів, — розповідає далі Василь Кирилюк. — Вузенький вільний коридор серед болота. Інколи довго стоїмо, навіть не дихаємо, чути, як серце стукає. Спереду йшов курінь командира «Докса», котрий мав досвід служби у польському війську. Він зумів вивести нас із цього оточення. Поблизу Мостів було єдине місце виходу з лісу, бо ж скрізь болота. От через них ми і пішли мимо Бущі до Новомалинського лісу, в урочище Кринички». Відтак командири дали людям право вибору: йти в Суразький ліс на Шумщину або ж самостійно влаштовувати своє життя. Василь Кирилюк вирішив від’єднатися, бо ж болота поблизу навколишніх сіл знав як своїх п’ять пальців.

«Подорож» на каторгу

«Я іноді навідувався додому, бо наша боївка знаходилася кілометрів за 15—20, — каже Василь Макарович. — Якось тільки зайшов у хату, коли сигнал — село оточують. Брат мені радить: ховайся в криївку, але зброї не бери. Були ми там втрьох — я, брат та сусід. Це сталося, пам’ятаю, 15 жовтня 1944 року, коли знайшли нашу криївку. Енкаведист–капітан схопив брата: «Я тєбя застрєлю, как собаку!». «Пане начальнику, дозвольте хоч помолитися», — просить брат. «Молись!». «Отче наш, хай святиться ім’я Твоє, хай буде цар...» — тільки й устиг промовити, як капітан вистрелив брату у праве око. Як зараз бачу цю картину».

Молоде тіло Василя Кирилюка витримало майже сто ударів металевими палицями по хребту, кількамісячне перебування у підвалі тюрми у Мізочі, де про нього просто забули. Далі була рівненська тюрма, в якій за збігом обставин жінка–слідчий не стала досконало вивчати його справи. Не дійшла до нього й черга, коли один із зрадників називав тих, кого викликали на повторні допити. І те, що вдалося вижити і вийти неушкодженим із таких складних ситуацій, вважає захистом вищих сил.

«Подорож» у краї сибірські досі ятрить душу чоловікові. По кілька днів в’язням не давали їсти, а тоді кидали кожному по солоному оселедцю. «Голодна людина накидалася на той оселедець i з’їдала з кісточками, — зітхає колишній повстанець. — Далі тихо, тихо, лише потяг по шпалах стукає. І зрештою хтось просить: «Води!». Враз здіймається страшний лемент. Мужчини, вояки ніби ж, а почули б, як вони просять води! А це ж зима, сніги навкруги, хтось намагається через ґрати наскребти хоч трішки, а охоронці б’ють».

Василь Кирилюк потрапив до Печорлагу, де шість років валив ліс. Після звільнення залишився там працювати вільнонайманим, що дало змогу отримати паспорт, а згодом повернувся в Україну.

І нині, живучи в незалежній Україні, за яку боровся і страждав, не має спокою в душі. Пригадує, що в часи його дитинства в селі не було крадіжок та вбивств, горілку пили добре хіба що на весіллі, вирощували коноплі та мак і не були наркоманами, не вживали нецензурних слів. Тому й болить душа Василю Макаровичу, що це все кудись зникло, поділося...

Ольга ДЕМ’ЯНЧУК

ВШАНУВАННЯ

Пантеон полеглим у Гурбенському бою добудують?

Щороку на третій день Великодня в урочищі Гурби збираються люди, щоб ушанувати пам’ять полеглих звитяжців. Цьогоріч це буде 26 квітня. Обласна влада давно вже обіцяла добудувати пантеон полеглим і виділити на це близько 230 тисяч гривень. Сесія облради, запланована на завтра, має розглянути це питання.

А за кілька днів — з 30 квітня по 3 травня — молодіжні патріотичні організації в пам’ять про полеглих на цих землях проведуть вже традиційну велику спортивно–патріотичну теренову гру «Гурби–Антонівці». 300 молодих людей з усієї України віком від 18 до 28 років, відібраних на конкурсній основі, змагатимуться між собою. Дві команди намагатимуться заволодіти прапором супротивника, що вважається переконливою перемогою.