Король сонетів

      Літературознавчі нюанси поезії відкриті далеко не кожному. Але навіть непосвячений може собі уявити ту феноменальну творчу працю, яку здійснив сумський поет Юрій Назаренко, якщо пояснити просто. Спробуємо... Про сонет, звичайно, чули всі, — про його особливу форму, що вміщується у чотирнадцяти рядках. Вважають, народився він в Італії на межі ХI—ХII століть, найвідоміші поети-сонетисти — Данте, Шекспір, Петрарка. Вищий ступінь сонетної творчості — вінок сонетів. Це коли кожен із чотирнадцяти рядків сонета-матриці або ж сонета-магістрала — першого основоположного сонета — дає початок твору новому. Результатом є п'ятнадцять сонетів — вінок.

      Ще складніша форма, королівський вінок сонетів, як відомо, донедавна існувала лише теоретично. Теорію цю склав засновник російського конструктивізму Ілля Сельвінський. Магістралем для королівського вінка або ж «корони корон сонетів» має виступати звичайний вінок сонетів. А результатом стають 226 сонетів, сплетених від основи. Згодьмося, праця неабияка, якщо дійсно витримувати форму та ще й наповнювати її змістом. Сам Ілля Сельвінський, узявшись за перетворення своєї теорії на практику, швидко зупинився і був тим задоволений: «Я написав було декілька сонетів, та вчасно схаменувся. Це було для мене щастям: врешті я, безумовно, з'їхав би з глузду...»

      І ось нещодавно у сумському видавництві «Слобожанщина» виходить книга «Королівський вінок сонетів» Юрія Назаренка. Теорія перестала бути винятково теорією. Долаючи її практикою, Юрій Назаренко не спинявся і впродовж п'ятнадцяти років життя плів свій королівський вінок. І сплів. Звичайно, слово про цю книгу скажуть літературознавці, колеги по поетичному перу. Вони зважать і оцінять, якщо не сьогодні, то з часом. Для нас безсумнівним є одне: створено феномен, якого досі не було, наскільки відомо, не лише в українській — у світовій літературі.

      Народився Юрій у Білопіллі. «Жив із мамою за п'ять хвилин ходу від хати, де народився Олександр Олесь... І мені здається, десь із високості пильно за моїми набутками та втратами весь час слідкують мамина пісня й українське слово...» За життя своє Назаренко видав шість поетичних книжок. У вісімдесят п'ятому став членом Спілки письменників. Але «письменництво не годує», тому роботи не полишав. Має двох синів. Подолати ж королівський бар'єр королівського сонету йому, найшвидше, допомогло те, що все життя в ньому поєднувалися «лірик» та «фізик». Від освіти: Київський політех і Московський літературний інститут. Роботи: провідний конструктор на підприємстві «Селмі» і автор згаданих книг, керівник літературної студії «Зерна» при мистецькому центрі «Собор». До, певно ж, суті, в якій поезія змогла поєднатися з математичним розумом і витримати спільно те творче навантаження, якого злякався свого часу Сельвінський.

      «Шансів на неуспіх було більше, — оцінює тепер Юрій. — Міг бути провал, катастрофа. Боявся не щодо творчості, — могло не вистачити фізичних сил. На середині книги, як на середині ріки, долали сумніви. А коли їх пройшов, то другу половину вже писав на великому підйомі. Боявся лише якогось прикрого випадку, який може зупинити, зашкодити. А вже коли поставив крапку, зітхнув полегшено: ніякий біс уже не перетне, ніякий «доброзичливець» не завадить... Книга ця — це мій Дніпро, в якого влилася, як в основне річище, вся моя попередня робота...»

      День, коли було поставлено крапку, Юрій Назаренко пам'ятає точно — 31 березня минулого року. Надрукуватися теж було непросто — спонсора знайти так і не вдалося, допомогли з виданням близькі люди. Зате було знайдено, власне, співавтора — митця, який оформив книгу, — заслуженого художника України Олександра Садовського. Для Олександра ця робота не властива: він є художником-монументалістом. Але, прочитавши книгу, відчув, що ці складні сонети йому до душі, — він сам не любить простого. І оформлення вийшло справді чудовим (на жаль, лише настільки, наскільки це було авторові по кишені).

      Є ще один співавтор книги. Співавторка. Її називає сам Юрій. Дружина Ольга, з якою прожито тридцять п'ять років. «Я ж важка людина, — зізнається Юрій. — Якщо щось роблю, то часом і нестерпна. А вона все це в собі пережила. Щодня, щохвилини мене підтримувала. Я б сам ніколи не спромігся на цю роботу, якби не Оля... Це ще в Києві доля прихилила її душеньку до моєї невлаштованої душі. Аби в мені лишилося щось путнє, а безпутнє вийшло геть». І так довірливо перепитує, — «Ви ж чуєте, у неї голос навіть не такий, як у всіх? Він якийсь примирюючий, зачаровуючий...»

      Збіг чи ні, але кілька років тому про Ольгу Назаренко писала «УМ». Як про жінку, яка сама на велосипеді проїхала кілька країн Європи. Тому погодьмося, що дісталася Юрію справді незвичайна дружина. Може, якраз для того, аби він виконав свою місію в цім світі?

      Сама ж Ольга посміхається: «Я надзичайно ціную зроблене Юрієм. Мені дуже подобаються його вірші. Але, повірте, ще одного королівського вінка вже не витримаю...» На що чоловік відповідає: «Олю, відійду від «вінка», писатиму лише лірику й присвячуватиму тобі...»

      Не будемо давати гучних оцінок, називати роботу Юрія Назаренка творчим подвигом. Просто визнаймо, що сьогодні він — єдиний, увінчаний королівським вінком сонетів. І завжди буде першим, хто це зміг створити.