Між КДБ i «Жовтневою»

Через тиждень після теракту в мінському метро я зустріла журналістку Ольгу Класковську. Вона не була в Білорусі майже шість років. Тільки–но прилетіла, але вже встигла занести передачу братові в «американку» (СІЗО КДБ. — Ред.).

В Ольги немає паспорта, є тільки документ для в’їзду в країну, виданий білоруським посольством у Стокгольмі. «Не пам’ятаю вже точно, як проїхати до ГУМу», — зніяковіло зізнається вона. «Це між КДБ і «Жовтневою»... — я дивлюся на її реакцію, але страху не бачу. — Хочеш відправити для Саші посилку? Поїхали!»

До приїзду Ольги я не могла заходити в метро в центрі міста з причин, які одні назвуть надприродними, а інші — психосоматичними: у мене починала дико боліти нога. Без причини. Утім, якщо згадати, що серед понівечених у результаті теракту були люди з відірваними кінцівками, причина знаходиться. Але сьогодні спускатися в підземку допомагає злість: «Це що ж, через якусь сволоту я не буду тут їздити?!» А Олі ж у сто разів гірше, вона приїхала з Європи, залишивши свій статус біженця, щоб підтримати брата — колишнього міліціонера, обвинуваченого за трьома статтями Кримінального кодексу Республіки Білорусь. Його «злочин» полягає в тому, що ввечері 19 грудня минулого року він намагався закликати ОМОН не бити учасників мирної демонстрації...

Вибухівка з інтернету

На «Жовтневій» напозір уже ніщо не нагадує про перший у новітній історії Білорусі терористичний акт (вибухи у Вітебську 2005 року та Мінську 2008–го влада кваліфікувала як «хуліганство»). Тут не прибрали всі лавки (нагадаємо, вибуховий пристрій залишили саме під однією з них) і вже звичними стали силуети ОМОНівців на входах–виходах. Серед пасажирів по перону походжає міліціонер.

«Дивися: ще видно арматуру...» Несподівано в напрямку моєї руки, туди, де під самою стелею зяють пробоїни в мармурі, піднімаються погляди всіх, хто проходить поряд. І я гостро відчуваю, що якесь колективне несвідоме білорусів усе ще переживає той момент, очевидцем якого був далеко не кожен із нас...

Офіційні джерела дуже швидко оголосили про розкриття злочину, зупинившись на версії, яка, якби не супутні заяви й події, могла б влаштувати всіх. Токар та електрик, мешканці «одного обласного центру», не мали відношення до опозиції, а те, що події в метро у багатьох викликали асоціації з божевіллям, цілком вписувалося у версію про дії неадекватного фанатика–одинака. Паростки сумнівів у те, що слідство на правильному шляху, заронили відомості про затриманих аж п’ятьох підозрюваних. Напрошувалася версія групи, яка нагадує диверсійну. Невже люди з відхиленнями, яким подобається заподіювати біль іншим, тримаються групами?

Потім навіть обивателя, здатного мислити логічно, шокувала заява голови КДБ Вадима Зайцева. З його слів виходило, що людина без спеціальної освіти зуміла виготовити унікальну бомбу, використавши речовину, яка не має аналогів у світі, при цьому дізнавшись її рецепт із відкритих джерел — інтернету. «Проте якщо дилетант спробує знайти через інтернет рецепт вибухової суміші, яка базується на побутових компонентах з аптеки або магазину госптоварів, це буде малопотужна вибухівка. Крім того, майже напевно після запиту в «Яндексі» «рецепт вибухівки» будь–якого дилетанта візьмуть на контроль спецслужби», — справедливо зауважила «Бєлгазєта».

«Якби я ще сидів, у мене було б алібі...»

Ще більші сумніви в тому, що справжніх терористів дійсно знешкоджено, посіяли вказівки самого президента зайнятися перевіркою на причетність до теракту опозиції. У Білорусі з часів Другої світової війни немає радикальних угруповань, які чинять владі збройний опір; прихильники ж багатолюдних, але винятково мирних вуличних акцій або сидять у СІЗО, або вже розвезені по колоніях, або чекають суду під тотальним наглядом тих самих спецслужб.

«Якби я ще сидів, у мене було б алібі», — ці слова відпущеного на підписку про невиїзд лідера Об’єднаної громадянської партії Білорусі Анатолія Лебедька сприймаються як жарт. Якщо правоохоронні органи без зайвих зусиль змогли по мобільних телефонах вирахувати людей, що прийшли на площу в день виборів, то вже простежити шлях і прослухати розмови кожного в день трагедії для них точно було заввиграшки. Принаймнi мирні акції протесту зазвичай намагаються припинити ще на стадії їх підготовки. Що ж тоді казати про немирні?

А от що стосується можливого опору населення, яке не має відношення до опозиції, то не можна не зауважити: влада після 11 квітня вжила низку профілактичних заходів. За особистою вказівкою глави дер­жави, яка прозвучала по телебаченню, було піддано перевіркам військові склади, казарми та гуртожитки курсантів. Більше того, за словами Олександра Лукашенка, там знайдено мало не цілий арсенал. Телеканал «Бєлсат», який веде мовлення з Польщі, повідомляє про обшуки у колишніх військових, а всі ЗМІ пишуть про подальше вилучення незареєстрованої мисливської зброї. Виходить, терористи, навмисне чи мимоволі, допомогли владі роззброїти деяку частину населення?

«Кухонні» версії й офіційні «дурниці»

До кінця минулого тижня більшість людей, iз якими мені вдалося обговорити події навколо теракту в метро, анiтрохи не вірили в офіційну версію їх причин. Але, здається, повернулися часи, коли про свої версії люди шепочуться по кухнях, боячись обіцяної прокуратурою кримінальної відповідальності за «поширення паніки» і відомостей, «які ганьблять країну».

Найпопулярніша минулого тижня в Мінську фраза — «Відомо, кому це вигідно». Чесно скажу: намагаючись розібратися самій і зрозуміти хід думок моїх співвітчизників, іноді в розмовах я починала навіть захищати Лукашенка — а ніколи ж не була його прихильницею і ніколи не намагалася нею прикинутися.

Мої співрозмовники, однак, були практично одностайні: світовий тероризм, незрозумілі токарі й рука закордону — «дурниці». Чоловіки, які служили в армії, поблажливо повідомляли, кого навчають підривної справи: виходило, що загадкові токарі мали бути як мінімум кадровими розвідниками або десантниками. Але ж підозрюваний був звичайним «строковиком», а перші вибухи у Вітебську взагалі здійснив іще до армії ...

Хто танцює на кістках?

Вранці 18 квітня справа повернулася іншим боком. Російський інтернет–ресурс Life News назвав обвинувачених не підозрюваними, а вже терористами, оприлюднивши їхні імена. За версією ресурсу, це троє жителів Вітебська: Коновалов, Ковальов і Медведєв. Політична біженка Тетяна Єлова уточнила у своєму блозі, що Медведєв — це псевдонім Дмитра Коновалова в соціальних мережах.

КДБ вустами своєї прес–служби оголосило, що оприлюднення імен підозрюваних може бути небезпечним для їхніх родичів. Life News негайно відреагував повідомленням, що у квартирах рідних Дмитра Коновалова та Влада Ковальова вибито всі вікна, а батьків, братів і сестер цих людей нібито ще кілька днів тому вивезли в невідомому напрямку люди в цивільному. (Що, до речі, повністю вписувалося як в офіційну версію, так і в її протилежність на рівні неперевірених зараз припущень).

З огляду на обіцянку представників генпрокуратури жорстко відреагувати на домисли, білоруські ресурси процитували російських колег, замінивши імена та прізвища підозрюваних ініціалами. Пізніше з’явилася інформація, що повідомлення про розгром і зникнення родичів обвинувачених — узагалі чергова «качка», що рідних потенційних терористів ніхто не ображає, а біля під’їзду постійно чергують співробітники міліції.

Щоправда, паралельно тривало спілкування офіційних органів із журналістами. Якщо редактору інтернет–газети «Солідарність» Олександру Старикевичу за саме лише перерахування можливих версій та їх короткий аналіз винесла попередження прокуратура, то редактора «Нашої ниви» Андрія Динька о 18.30 понеділка запросили на бесіду в КДБ. І це при тому, що тільки три дні тому газета отримала попередження міністерства інформації за надто оперативне висвітлення теракту! Мінінформ визнав обурливим повідомлення, що в той момент, коли ввечері 11 квітня президент Лукашенко оперативно відвідував місце теракту, на платформі метро перебували не тільки мертві люди, а й живі — під завалами. Зокрема, було наведено свідчення очевидців про дівчину, яку доставили в лікарню тільки близько 23–ї години (вибух прогримів о 17.56). Видання називало її ім’я та місце навчання, наводило фото. Уже наступного дня медики цієї лікарні все спростували, продемонструвавши на телекамери короткий запис «18.30» у журналі прийому хворих...

Таким чином, за тиждень навколо теракту в метро у Білорусі розгорнулося щось на кшталт інформаційної війни. Це було передбачувано вже в перші дні після 11 квітня, коли влада назвала дії двох правозахисників, запрошених на сесію ПАРЄ до Брюсселя, «гоцанням на кістках». Тільки тому, що ті наважилися нагадати: в їхній країні порушуються права людини і десятки людей нидіють у в’язницях. Прикметно, що сесія почалася з хвилини мовчання в пам’ять про жертви теракту в Мінську, але жодне державне білоруське ЗМІ про це не згадало. Не дивно, що тепер кожне слово представників офіційного Мінська про хід слідства викликає у багатьох пересічних громадян країни більше зустрічних запитань і тривоги, ніж довіри й заспокоєння.

* * *

Дивовижна атмосфера панує зараз у центрі Мінська, між будівлею КДБ і входом на станцію метро «Жовтнева». Тут безліч квітів, стоять 13 портретів загиблих, що нагадують ікони, під якими мовчать, плачуть або моляться люди. Тут зустрічаються перехожі з двома гвоздиками і чотирма трояндами. Тут кожен зустрічний покаже, де можна неподалік купити квіти.

І... тут кожен продавець знає, які речі можуть «не взяти туди» (мається на увазі — в СІЗО). Почувши нашу білоруську мову, нам порадили в магазині пересипати в пакет пральний порошок і купити доміно без залізної защіпки. При купівлі зошитів і купки конвертів я спіймала співчутливий погляд чоловіка з конвертом, дуже схожого на співробітника установи, в яку ми з Ольгою зібралися відіслати посилку.

Коли я порадила Олі не викидати чеки, тому що «на день теракту в мене виявилися чеки на кожен мій крок», вона, щойно приїхавши в країну, здається, трохи розгубилася. Їй доводиться звикати до батьківщини заново. Утім сьогоднішньої Білорусі раніше не бачив ніхто з нас. За цей тиждень вона змінилася ще більше, ніж за останні чотири місяці.