Між КДБ i «Жовтневою»
Через тиждень після теракту в мінському метро я зустріла журналістку Ольгу Класковську. Вона не була в Білорусі майже шість років. Тільки–но прилетіла, але вже встигла занести передачу братові в «американку» (СІЗО КДБ. — Ред.).
В Ольги немає паспорта, є тільки документ для в’їзду в країну, виданий білоруським посольством у Стокгольмі. «Не пам’ятаю вже точно, як проїхати до ГУМу», — зніяковіло зізнається вона. «Це між КДБ і «Жовтневою»... — я дивлюся на її реакцію, але страху не бачу. — Хочеш відправити для Саші посилку? Поїхали!»
До приїзду Ольги я не могла заходити в метро в центрі міста з причин, які одні назвуть надприродними, а інші — психосоматичними: у мене починала дико боліти нога. Без причини. Утім, якщо згадати, що серед понівечених у результаті теракту були люди з відірваними кінцівками, причина знаходиться. Але сьогодні спускатися в підземку допомагає злість: «Це що ж, через якусь сволоту я не буду тут їздити?!» А Олі ж у сто разів гірше, вона приїхала з Європи, залишивши свій статус біженця, щоб підтримати брата — колишнього міліціонера, обвинуваченого за трьома статтями Кримінального кодексу Республіки Білорусь. Його «злочин» полягає в тому, що ввечері 19 грудня минулого року він намагався закликати ОМОН не бити учасників мирної демонстрації...