Вибрати щось «для розуму» в сучасному «зомбоящику» досить проблематично. Але можна, якщо у вашому пакеті є канал «Культура». Ні, не розрекламований російський. В ефірі вітчизняного тематичного мовника, який iз 2003 року функціонує в системі Держтелерадіо, можна побачити і почути справжні «родзинки» — постановки українських театрів, розповіді про визначні постаті української культури й архітектурні та духовні пам’ятки України, «поспілкуватися» в ефірі з Мирославом Поповичем чи Ліною Костенко. Хоча про фінансування, як у російської «Культури», тут тільки мріють. Втішаючи себе тим, що творча незалежність можлива лише завдяки дуже умовній фінансовій залежності від держави, тобто нинішніх можновладців.
Про проблеми державного каналу «Культура» в приміщенні «Укртелефільму», стіни якого давно не бачили ремонту, «УМ» розмовляла з одним із його організаторів, сценаристом, режисером і донедавна головним редактором Тамарою Бойко.
«700—800 гривень — хіба це зарплата? Але працюємо...»
— Пані Тамаро, не так давно ви казали, що канал має лише двi камери. Це був образний вислів?
— У нас уже чотири камери й одна машина, яка щоразу одночасно розвозить по кілька знімальних груп. Весь штат телекомпанії — трохи більше 100 осіб. А в ефірі ми — 24 години. Режисерів усього десять, їхня зарплата «брудними» — 1360 гривень. Інженери постійно міняються, бо 700—800 гривень — хіба це зарплата?! Але працюємо.
— Коли організовували канал «Культура», сподівалися на щедріше державне фінансування?
— Від початку це був авантюрний проект. Канал створювали не комітет і не держава. «Укртелефільм» залишився без коштів, і група людей розробила концепцію «Культури». Прийшли до Івана Драча на колегію Держтелерадіо, нас там підтримали. Якісь мінімальні кошти були — і ми поїхали на Львівщину знімати. За півтора місяця зробили програми, які йдуть в ефірі й нині: про львівські театри, шедеври картинної галереї, скарби музею ікон, роботи Пінзеля. Від початку ми залучали найкращих мистецтвознавців. Програми зробили, а ефірного часу — немає. Ігор Сторожук тоді очолював Національну телерадіокомпанію, де з якоїсь причини саме ліквідували обідні програми. Треба було заповнити цю двогодинну нішу — і її запропонували нам. Ми виходили в ефір, мали чудових дикторів та акторів — Льошу Богдановича, Таню Олексенко, Раїсу Недашківську. Називалися каналом «Культура», а статусу не мали ніякого, хоча користувалися підтримкою й Івана Драча, і віце–прем’єра з гуманітарних питань Миколи Жулинського. Коли їх змістили, ми залишилися ні з чим. Потім керівником Держтелерадіо призначили Івана Чижа, який нарешті й підписав у Президента Кучми наказ про створення телеканалу.
— Коли «Культуру» показували в ефірі державного Першого каналу, його могла дивитися ледве не вся Україна. Статус супутникового мовника обмежив внутрішньодержавну глядацьку аудиторію…
— Згодом з обіднього часу нас перевели у нічний ефір — з 2–ї до 4–ї. Дехто й зараз вважає, що «Культуру» показують уночі. А ми уже п’ять років, як мовимо цілодобово. На супутнику нас дивляться Канада й інші зарубіжні країни, а в Україні, на жаль, канал мало кому доступний. Я вважаю, що це ставлення нашої держави до культури в цілому. Усе лише на рівні декларацій.
Громадську раду московського каналу «Культура» очолював президент. Це говорить багато про що. Звичайно, ідеологічне наповнення російських каналів — це неприйнятно і ганебно, але нашим можновладцям треба повчитися у росіян створювати «велику державу» і виховувати у громадян патріотичні почуття на прикладах своєї, української, культури і своїх достойників. У Росії свідомо щедро фінансують культурний канал. Московський театр їде на гастролі до Парижа — і звідти транслюють постановки. Ми ж через технічні обмеження знімаємо вистави в Києві трьома окремими камерами, а потім усі «картинки» зводимо воєдино. Відряджень узагалі немає: якщо кудись виїжджаємо по Україні, то тільки за рахунок приймаючої сторони. Хоча, можливо, наші нинішні чиновники не помічають каналу «Культура», але це зараз і на краще.
«Працювати «за спасибі» можуть собі дозволити лише люди старшого покоління»
— Вітчизняна «Культура» не може похвалитися сучасними зйомками, але ви маєте ексклюзивні відеоматеріали.
— У нас є єдина зйомка художника театральної сцени Давида Боровського. Маємо відео покійних культуролога й філософа Сергія Кримського, перекладача Анатоля Перепаді. Є таке поняття в кіно — «уходящая натура». Ми намагаємося зняти її.
— В ефірі «Культури» практично немає сучасних молодих митців. Чому?
— Ми не платимо гонорари — і це багато що пояснює. Мирослав Попович майже тридцять передач зробив «за спасибі». Таке можуть собі дозволити лише люди старшого покоління: віддавати свої знання, щоб ними збагачувалися інші.
Платоспроможність каналу суттєво впливає на його наповнення. Так, ми дуже рідко купуємо фільми. З останніх — кілька робіт Бондарчука. Але не можемо показати, наприклад, «Білого птаха з чорною ознакою», «Тіні забутих предків». Є фільми Довженка, але скільки їх можна демонструвати? Мінкульт дає нам так званий «соціальний пакет», куди входить, наприклад, «Чапаєв».
— Зарубіжна практика показує, що достойного рівня культурологічний канал не можуть утримувати навіть значно потужніші економічно Франція чи Німеччина, які мають спільного мовника Arte. Теоретично, кого б ви хотіли бачити партнером створення подібного проекту?
— Я б узяла Польщу. Бо полякам не треба доводити, що вони поляки, вони це знають. А українців треба ще привчати до того, що вони українці.