Розруха починається в головi

Ми ж нібито добрі «всередині», нібито й не ледарі і могли би жити. (Причина не в понеділках. Навпаки, понеділок — щасливий день, бо не засідає ВР і по радіо можна послухати щось цікаве). А тим часом через негаразди наш «острів» може залишитися без аборигенів. Біль і тривогу за долю нашої держави викликає виїзд з України українців. Третина молоді з вищою освітою хоче виїхати з України, ми на третьому місці за числом бажаючих одержати американські green card. Не можна дорікнути за брак патріотизму сільським жінкам, які за кордоном збирають цитрусові, працюють няньками, служницями: їм треба годувати сім’ї. Але мріють кинути Батьківщину освічені люди в розквіті сил, значною мірою успішні. І не через заробіток, причини вони називають (в iнтернеті) інші: «нема певності у завтрашньому дні», «неповага влади до народу», «хамство й убозтво на вулицях і в парламенті», «загиджені вулиці та бульвари». Було висловлено страшну думку: «Тут не буде нормально ніколи». Автор пророцтва забув додати: за умови, якщо інтелектуали кинуть країну, а решта сидітиме, склавши руки.

Причиною наших негараздів є брак патріотизму, дружнього ставлення до співгромадян, активності, вміння об’єднуватися. Усі наші матеріальні, економічні проблеми є похідними від цих людських якостей; мав рацію професор Преображенський: розруха починається в голові. Більшість активних громадян (олігархи, держчиновники) — не патріоти, думають не про Україну і співгромадян, а про себе, про гроші та владу, їхня активність — на шкоду країні. Більшість патріотів — непогані промовці, та у ділі малоактивні, не вміють згуртувати людей, досягти успіху в практичних справах. Основна маса населення відзначається, на жаль, невисоким патріотизмом і є пасивною.

Для виправдання потенційних утікачів з України притягується ліберальна ідея: права, інтереси людини понад усе, вона, як і риба, шукає, де ліпше. Але людина, на відміну від риби, не повинна керуватися лише безумовними рефлексами, вона має відповідальність перед родичами та друзями, яких полишає, своїми предками, землею, на якій народилася. Хіба не соромно їхати на все готове, користуватися наслідками праці чужих людей, які зробили свою країну привабливою? Хіба чесно ставити запитання: «А що мені дала та Україна, її незалежність?» Перш ніж чогось вимагати, треба себе запитати: «А що ти дав?» Не гідно класним програмістам, менеджерам вказувати, як нам ще далеко до Європи, і нічого не зробити, щоб хоч трохи наблизитися. Ці люди активні у професії та ще в намаганні виїхати, а у суспільній праці вони пасивні, як і більшість населення.

Звідки пасивність у народу? Вплив національної риси («моя хата скраю») незначний, варто згадати січове товариство, політичну та громадську активність у першій чверті 20 ст. (великого розвитку, наприклад, сягнув кооперативний рух і в Наддніпрянській, і в Західній Україні). Пасивність — наслідок десятиліть більшовицького панування, вони придушили все. Рухи та об’єднання було розгромлено, господарів на землі винищено, всяка ініціатива викорінювалася. «Мудрий» Сталін чи «мудра» партія думали за всіх, людям лишалося працювати і чекати віддяки від держави. Держава (партія) лише розподіляла блага, створені народом, але прищеплювала ілюзію, що це вона знижує ціни, створює добробут. Ми всі «совки», вихідці з радянського ладу. Тому люди, які звикли до того, що держава все «дає», «гарантує», проґавили, як активні спритники все «прихватизували». І дотепер інфіковані радянським патерналізмом люди чекають, що хороше життя «дасть» їм Янукович чи Юля. А за хороше життя треба боротися, виставляти вимоги владі. (Ми не можемо чекати милості від влади, взяти її — наше завдання). Щоб боротися, обстоювати свої інтереси, треба об’єднатися в різних громадських організаціях, головне — створити справжні дієві профспілки. Ті, хто рветься до грошей і влади, об’єдналися в бізнес–проектах, названих партіями, а народ роз’єднаний. Багато говорено про роз’єднання Сходу і Заходу України, але нема єдності і всередині регіонів, нема там масових об’єднань громадян, в яких би вони захищали свої права. Нема у нас громадянського суспільства.

Можна починати з малого. Замість того, щоб між собою лаяти ЖЕК за погані дорогі послуги, за запльовані та розмальовані ліфти, треба створити ОВББ, розібратися з тарифами; крім того, слід привчати до чистоти, виховувати не лише своїх дітей, а й чужих. Те ж саме стосується стану вулиць, парків, водойм, захаращених сміттям, поліетиленом. Замість того, щоб риторично запитувати: «Куди дивиться міліція?» — людям треба самоорганізуватися в територіальних громадах, вимагати від райадміністрацій, тієї ж міліції наведення порядку, треба і самим не цуратися виховання, робити зауваження нехлюям–забруднювачам. Важливо, щоб громадські організації, які захищають від забудови дитячі та спортивні майданчики, сквери, історичні пам’ятки, стали масовими, щоб люди активніше захищали своє середовище, свою землю. Необхідно створити нову кооперативну організацію, особливо на селі, бо стара не допомагає виробникам, має кримінальні риси. Найважливішим завданням є реорганізація профспілок, які так і не стали «школою капіталізму», інструментом захисту трудівників перед роботодавцями. Нинішні профспілки — департамент Партії регіонів, їхні керівники одержують зиск від успадкованих від ВЦРПС санаторіїв, будинків відпочинку, земель, у всьому підтримують владу. Незалежні потужні профспілки можуть не тільки захистити трудящих, а й впливати на політичне життя в країні.

Дуже багато громадської роботи для тих, хто пов’язав своє життя з Україною. Тут не досить одноразового вибуху, сплеску, який продемонстрував Майдан, треба, подолавши власну пасивність, напружено щоденно працювати.

Ігор ДЕМ’ЯНЧУК,
кандидат технiчних наук