Надсилаю купон громадськiй радi iнiцiаторiв звернення, бо стояти тут осторонь не годиться, достоялися українцi — уже далi нiкуди. Оце ось прохаємо, плазуємо, щоб дозволили нам встановити пам’ятник Івановi Мазепi. У кого вимолюємо ласки? У московських i промосковських ницих, що сьогоднi крутять роги Українi? Думається, що не дозволять, бо Мазепа не їхнiй, не Полтавський герой–лицарь, ось на честь хана Петра I вони давно пам’ятник вiдсобачили...

Ми з дружиною розмiняли дев’ятий десяток життя. Обоє — учасники вiйни. Зараз ми на пенсiї — пенсiї нижче середньої. Стаж роботи у мене — 45 рокiв, у дружини — 64.

Ми ж нібито добрі «всередині», нібито й не ледарі і могли би жити. (Причина не в понеділках. Навпаки, понеділок — щасливий день, бо не засідає ВР і по радіо можна послухати щось цікаве). А тим часом через негаразди наш «острів» може залишитися без аборигенів. Біль і тривогу за долю нашої держави викликає виїзд з України українців. Третина молоді з вищою освітою хоче виїхати з України, ми на третьому місці за числом бажаючих одержати американські green card. Не можна дорікнути за брак патріотизму сільським жінкам, які за кордоном збирають цитрусові, працюють няньками, служницями: їм треба годувати сім’ї. Але мріють кинути Батьківщину освічені люди в розквіті сил, значною мірою успішні. І не через заробіток, причини вони називають (в iнтернеті) інші: «нема певності у завтрашньому дні», «неповага влади до народу», «хамство й убозтво на вулицях і в парламенті», «загиджені вулиці та бульвари». Було висловлено страшну думку: «Тут не буде нормально ніколи». Автор пророцтва забув додати: за умови, якщо інтелектуали кинуть країну, а решта сидітиме, склавши руки.