«Особлива роль у формуванні кожної людини, родини, соціальної верстви, всієї нації та держави, в консолідації світового українства належить українознавству як цілісній науковій системі, органічно втілюваній в родинному вихованні, середній і вищій школі, в усіх сферах соціально–економічної, політичної, правової, духовної культури», — ще у 2003–му проголошував тодішній Прем’єр–міністр України Віктор Янукович у привітанні учасникам щорічної Міжнародної конференції з питань українознавства. Проте за останні роки ці слова, нині уже Президента, схоже, призабулися, бо столичний Національний науково–дослідний інститут українознавства з подачі Міністерства освіти (чи безпросвіття, як його називають останнім часом) раптом вирішили реорганізувати. Тепер на його базі створюється Національний науково–дослідний інститут українознавства та всесвітньої історії. Невже свою історію ми так добре вивчили, що маємо взятися за дослідження чужої? Що насправді стоїть за вивіскою «реогранізації» наукової установи і чому самі співробітники називають її «фактичним знищенням» інституту, розбиралася «УМ».
Національний науково–дослідний інститут українознавства, ініціатором створення якого і незмінним директором до останнього часу був лауреат Міжнародної премії ім. Й. Гердера, доктор філологічних наук, професор Петро Кононенко, в нинішньому статусі проіснував лише десять років, але за короткий час спромігся поставити українознавство на міцний науковий фундамент. «За короткий час і в умовах обмеженого фінансування ми спромоглися створити високотехнологічний механізм взаємодії між українознавчими центрами світу — у першу чергу завдяки авторитету директора інституту та колективу», — говорить заступник директора ННДІУ Тарас Кононенко. Здавалося б, що ще потрібно? Але з того часу, як посаду міністра освіти та науки за іронією долі очолив великосановний адепт теорії «руського світу» Дмитро Табачник, над інститутом почали збиратися хмари: спочатку МОН відмовився продовжити контракт із директором інституту, тоді почалися міністерські перевірки, а 5 січня на сайті Кабінету Міністрів з’явилося розпорядження №4–р, за яким приписувалося реорганізувати ННДІУ «шляхом перетворення його у Національний науково–дослідний інститут українознавства та всесвітньої історії».
Спочатку цю інформацію сприйняли як недолугий жарт. По–перше, сам директор інституту дізнався про це не з міністерського повідомлення, а... з інформації по «5–му каналу». По–друге, всесвітня історія — поняття настільки об’ємне, що для того, щоб ґрунтовно науково опрацювати його, потрібно штат науковців ніяк не менше самого Кабміну з Верховною Радою разом узятих, адже тут можна досліджувати історію людства від неандертальців до сучасних суспільних проблем у Гондурасі чи Ліхтенштейні. Але 10 березня на сайті уже Президента з’явився указ, який давав зелене світло чинності урядового розпорядження (керівництво й співробітники інституту, знову ж таки, про все дізналися не від міністерства, а з інтернету та мас–медіа), а 25 березня вийшов наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту за підписом в. о. міністра Євгена Суліми про реорганізацію наукової установи.
Якою буде концепція нового інституту, не знали й члени «комісії з припинення», які 28 березня завітали до інституту. Директор департаменту персоналу та керівних кадрів міністерства Сергій Баранов–Мохорт, який представив колективу комісію, безапеляційно заявив, що «підставами для реорганізації інституту були розпорядження Кабінету Міністрів і указ Президента», підтвердивши таким чином припущення, що інших підстав для зміни статуту й напрямів діяльності наукової установи не було. Відсутність установчих документів жодним чином не збентежила міністерських гостей: пан Баранов–Мохорт зазначив, що й саме міністерство ще коли було реорганізоване, а положення ніяк не напишуть — і нічого, працюють якось.
Складалося враження, що членів комісії цікавить не так науковий аспект діяльності інституту, як теми набагато прозаїчніші. У тому ж міністерському наказі пунктом 4.4 значиться: «Провести інвентаризацію майна, основних засобів і матеріальних цінностей інституту, що реорганізується, станом на 1 травня 2011 року». Виникає запитання: звідки така поспішність, якщо комісія має працювати протягом двох місяців? І чи не планують панове реорганізатори оперативно зареєструвати нову контору, де вони будуть повноправними господарями, а всіх, хто не з ними, залишити за бортом?
На таку думку наштовхнула і спроба пояснити ситуацію з боку голови комісії з реорганізації Анатолія Чайковського (до слова — проректора Національної академії внутрішніх справ, завідувача кафедри історії держави та права, професора, доктора історичних наук). Зокрема, Анатолій Степанович зазначив, що одним із головних напрямів діяльності новоствореного інституту будуть «питання всесвітньої історії й насамперед пов’язані зі знаходженням, діяльністю й іншими питаннями української діаспори». (Як пояснив Тарас Кононенко, Україна і світове українство — одна з провідних засад діяльності інституту від моменту його створення). А на запитання, хто ж буде займатися розробкою тем всесвітньої історії, він відповів, що, швидше за все, постане питання про розширення штату. Але тоді виникає запитання: а в чому ж оптимізація роботи установи, якщо витрати на її функціонування не зменшуються, а зростають? Ходять чутки, що справжня причина цього міністерського рейдерства — підготовка запасного аеродрому для котрогось із міністерських чинів чи іншої «особи, наближеної до імператора». Сам Анатолій Чайковський зізнався, що він — «лише голова ліквідаційної комісії, а хто буде керівником — це буде питання безпосередньо
до нього».
До речі, особистість історика Анатолія Чайковського по–своєму дуже цікава. Останнім часом він засвітився у пресі як «експерт» із питань історії УПА. Зокрема, великого резонансу набула його «наукова» розвідка з біографії Степана Бандери та Романа Шухевича, надрукована у минулорічних січневих номерах газети «Бульвар Гордона», де тенденційно підібрані матеріали подають цих історичних осіб як закомплексованих патологічних убивць і слухняних агентів Абверу. Про глибоку непрофесійність цього матеріалу говорить хоча б той факт, що в газеті за підписом «Роман Шухевич — командир спецбатальйону Абверу «Нахтігаль». Львів, червень 1941 року» використано фото... кадру з фільму «Нескорений» із Григорієм Гладієм у ролі Шухевича, а німецьку листівку із закликом вступати до німецької дивізії «Галичина» названо «оунівською», хоча бандерівці ніколи не використовували у своїх відозвах німецьку свастику.
І тут впадає у вічі один цікавий момент. Інститут національної пам’яті, який розглядав, зокрема, і злочини комуністичного режиму, з подачі нової влади очолює комуніст Валерій Солдатенко, після чого ця інституція практично зникає з українського інформаційного поля. Реорганізовувати (чи все ж таки — ліквідовувати?) Інститут українознавства доручають людині, яка має власні, далекі від конструктиву і толерантності, «українознавчі» погляди. Що це — випадковість? Чи відверта демонстрація своєї безкарності та зневаги до всього українського. Чи таки спроба витравити з нашої свідомості будь–який натяк на національну самоідентичність, щоб легше було перетворити народ на електорат, яким так зручно маніпулювати напередодні чергових виборів?
Поки що ж майбутнє Національного науково–дослідного інституту українознавства (і всесвітньої історії) лишається невизначеним. А між тим, під загрозою зриву опинилися авторитетна Міжнародна конференція з українознавства, яка щороку відбувалася у жовтні, ІІІ міжнародний конкурс з українознавства серед студентів та молодих науковців, наукова конференція, присвячена 150–річчю відміни кріпосного права. Остання на тлі анекдотів про «душ триста кріпачків», які не завадили б нашим можновладцям, була б досить–таки актуальною.
Тут працював відомий професор Анатолій Погрібний, нині працюють автор циклу шкільних підручників, мовознавець Світлана Ярмоленко, один із найвідоміших в Україні археологів Володимир Баран, авторитетний санскритолог Степан Наливайко та багато інших знаних науковців. У 2009–му указом Президента, «враховуючи загальнодержавне і міжнародне визнання результатів діяльності Науково–дослідного інституту українознавства, його вагомий внесок у розвиток національної освіти і науки», установі було надано статус Національного.
— Що таке зробити інститут всесвітньої історії? По–перше, потрібна концепція. А її немає. Кадрів — немає. Фінансування — немає. Це вже не про мільйони йдеться. Це технології, міжнародні центри і зв’язки, створення ще однієї світової системи. Це, очевидно, можна було б робити на базі Інституту історії. Але, за моєю інформацією, Інститут історії від цієї революційної ідеї пана Табачника відмовився. Тепер вирішили з ходу атакувати нас: а раптом удасться?
Ми давненько запримітили, що декого дуже цікавить наше приміщення і наша земля. Просто так це не взяти. Тоді як? Реорганізація, котру мислили як ліквідацію. Створюється інститут історії, туди запрошуються свої люди. І яка там світова історія? Це світова трагедія, що у цивілізованій країні можливі такі варіанти.
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
