«Коли починаєш щось нове — здається, що нічого не вмієш...»

Андрій Крітенко належить до покоління українських режисерів, які у бурхливі дев’яності замість реалізовувати свої творчі амбіції опинилися за кордоном Батьківщини, яка тільки–но почала свою нову історію. І хоча свої «шість соток» в українському театрі до цього Андрій обробляв досить успішно — випустив «Оргію» в Луцьку, а потім і ТЮГу на Липках, «Чорну Пантеру і Білого Ведмедя» у Севастопольському театрі, «Даму з камеліями» у Театрі на Подолі та інші вистави — спокуса спробувати себе в іншій системі координат не оминула і його. Своєю можливістю він скористався доволі успішно. І вже незабаром новини про успіхи Крітенка за кордоном привозили його друзі, які бували в Німеччині, — лише за перші півтора року Андрій поставив там сім вистав, потім був зарахований в акторську трупу штутгартського Театерхауз. Незважаючи на свою зайнятість та перспективи в Німеччині, Крітенко мріяв попрацювати і в українських театрах.

Останньою його прем’єрою на Батьківщині стала вистава в Театрі драми і комедії «Чотири причини вийти заміж» — делікатна історія, вибудувана стильно і зважено, про двох немолодих людей, які після багатьох років знайомства зуміли по–новому подивитися на себе, один на одного, на своє життя і принципи, які завжди вважали єдино можливими (цей спектакль проектувався як бенефіс для акторського подружжя Світлани Золотько та Олександра Ганноченка).

Після прем’єри у Театрі драми і комедії Крітенко затримався в Україні — сьогодні він відшліфовує останні сцени, розставляє фінальні акценти вистави «Павлік Морозов» за Лесем Подерв’янським. Вистава, прем’єра якої відбудеться у суботу, 16 квітня, обіцяє стати якщо не «вибухом сезону», то театральною провокацією №1 точно. Щоправда, про цей проект Крітенко говорить не дуже охоче, мовляв, давайте поспілкуємося з цього приводу після прем’єри...

«Не можна любити по–німецьки, а плакати — по–українськи»

— Андрію, як довго вас не було в Україні до того часу, коли ви приїхали до Театру драми і комедії ставити «Чотири причини вийти заміж»?

— Я поїхав у липні 1994 року, отримав дворічну стипендію у Штутгарті. Протягом цих двох років ставив вистави в німецьких театрах, потім залишився там, десять років працював режисером, актором... Почав викладати. В Україні бував наїздами. 2001 року в Театрі на Лівому березі ставив п’єсу «Брехуни». Мене тоді запросив Едуард Маркович Митницький, за що я йому дуже вдячний — хотілося знову спробувати попрацювати в Україні. І цю п’єсу Річарда Баера мені запропонував Едуард Маркович, це перший раз у житті, коли матеріал обираю не я. Я — учень Митницького, а Едуард Маркович говорить, що режисер повинен уміти робити все. І це правда. По–моєму, цю п’єсу принесли Олександр Ганноченко і Світлана Золотько. Ми прекрасно працювали разом, я вже сумую за ними. Я взагалі з тих режисерів, які закохуються в акторів, а потім важко розлучаються... Мене часто запитують про різницю у роботі з акторами різних театральних шкіл, я якоїсь принципової різниці не відчуваю, не можна ж любити по–німецьки, плакати по–українськи... Коли починаєш щось нове, здається, що ти нічого не вмієш, не знаєш, враження, ніби ти все забув — це таке нормальне відчуття «табула раса». Кожен раз починаєш з нуля.

— Працюючи над цією виставою, ви відчували себе учнем Митницького, Едуард Маркович «стояв у вас за спиною» на репетиціях? Чи профі такими «школярськими» комплексами не страждають?

— Я був гостем у його домі. І намагався поводитися чемно. Гадаю, це мені вдалося. До того ж Едуард Маркович дав мені кілька професійних порад. Щоб спеціально думати у цьому напрямі, то цього не було. Я виходив із матеріалу, а матеріал теж диктує певні речі.

Вистава за 12 євро

— Погоджуючись на той чи інший проект, ви звертаєте увагу на його бюджет? Я маю на увазі не ваш конкретний гонорар, а суму, яку можна витратити на те, щоб оформити виставу?

— У мене був один спектакль, який називається «Де краще?», прем’єра його відбулася в Києві 2005 року на фестивалі моновистав «Відлуння». Я цей спектакль зробив із моїм другом Феліксом Камою, камерунським принцом. (Він теж був стипендіатом академії «Шлосс Солітюд», зараз мешкає в Німеччині, познайомилися з ним років п’ятнадцять тому, з тих пір дружимо). За реквізитом ішли на блошиний ринок, витратили на нього дванадцять євро. А моя дружина, яка була художником цієї вистави, подивилася на те добро, що ми принесли, і сказала: «Для чого гроші на вітер викидати, я все це можу сама зробити». Власне, потім вона цей реквізит сама й виготовила, а з цим спектаклем ми згодом об’їздили всю Європу.

— Андрію, ви працювали в Німеччині, Росії, Україні, Казахстані, Швейцарії, Люксембурзі, Австрії... Який тип театру вам імпонує найбільше і чи працювали ви, скажімо, в антрепризі?

— Антрепризи як такої за кордоном не існує. Там є дер­жавні театри, муніципальні, є проекти, я ставив також опери... Якщо цікава робота — то не важливо, який це театр чи жанр. Головне — щоб подобалося. А якщо не подобається, то для чого за неї братися?

— А як актор–режисер замовчує в собі актора, коли працює з іншим режисером? Якщо актор Крітенко не згоден із тим, що пропонує йому постановник, режисер Крітенко починає якось протестувати?

— Домовитися можна про все. До того ж репетиційний процес повинен відбуватися органічно, а не через диктат. Якщо режисер скаже дурницю — це нормально, я теж під час репетицій можу сказати дурницю. До речі, часто саме з дурниці починається новий поворот у роботі над спектаклем, відкривається новий ландшафт. З поганими режисерами я не працював. А до акторської професії ставлюся дуже спокійно. У мене немає з цього приводу якихось грандіозних амбіцій. Роль, яка мені запам’яталася найбільше, це Поццо «В очікуванні Годо», цю виставу ми зіграли більше 250 разів.

— Андрію, закордонні режисери нову виставу готують кілька тижнів, наші, як правило, — кілька місяців. Як працюєте ви?

— По–різному. Виставу «Де краще?», про яку я вам розповідав, ми зробили за три дні. Хоча що значить — за три дні? До цього ми багато говорили, знали, про що буде ця вистава... «Чотири причини вийти заміж» репетирували десь півтора місяця, хоча до цього був перший етап роботи — читали й розбирали п’єсу. Але у мене є також досвід, коли в театрі на Подолі п’єсу «Дама з камеліями» до прем’єри я готував цілих дев’ять місяців. Треба репетирувати стільки, скільки потрібно. Ідея вистави «Павлик Морозов» народилася в 1993 році, коли Лесь Подерв’янський написав цю п’єсу. Хоча серйозно про те, щоб зробити таку виставу, ми задумалися десь рік тому.

«Усі люди — актори. Хто це сказав?»

— Чи пропонували ви цю виставу якомусь конкретному театру?

— Це нереально. Виходить так, як виходить. Ні один театр цього не запропонував, а запропонував продюсер «Павліка Морозова» Анатолій Димчук. У першу чергу це було його бажання, він запропонував це Лесю, а вже Лесь — мені. До цього ми з Подерв’янським працювали над «Оргією» в ТЮГу. У виставі за Лесею Українкою «Оргія», він — художник–постановник, я — режисер.

— А чому ви вирішили запросили до цієї вистави непрофесійних акторів — Миколу Вересня, Світлану Вольнову? ...

— Ну, всі люди — актори... Хто це сказав?

— Той, хто переконував, що увесь світ — театр...

— Ну ось...

— До речі, це і називається антреприза — а ви казали, що з антрепризою не працюєте. Різні люди з різних театрів у одній виставі.

— Ну, я ж іще не закінчив. І, як на мене, це, швидше, називається проектом. Тому що антреприза — це захід, налаштований на фінансовий прибуток. А ми намагаємося отримувати задоволення від спілкування один з одним. І особисто для мене мотивація отримати задоволення була визначальною. Я постійно викладаю у Вищій школі музики і виконавської майстерності в Штутгарті, на акторському курсі. Після прем’єри поїду займатися далі зі своїми студентами — незабаром почнеться літній семестр. Потім випускатиму вистави у Німеччині, Росії...

МИСТЕЦЬКА ГЛОБАЛІЗАЦІЯ

— Ігор Афанасьєв, який поїхав до Америки, зізнався, що хоч і живе там досить давно, але так і не відчув себе частиною тієї культури. Частиною якої культури відчуває себе Андрій Крітенко?

— Я не дуже розумію таку позицію. Як говорив Довлатов, де горілка — там і батьківщина. Я поїхав з України, коли мені було тридцять років. І взагалі, це була наче така пригода — нова мова, нова культура...Тут пригадується анекдот. Що таке щастя? — Щастя — це жити в Радянському Союзі. А що ж тоді нещастя? — Нещастя — це мати таке щастя... Хоча я вже давно різниці не відчуваю. У мене немає проблем із мовою. Я живу в двох культурних площинах, багато чого придбав, багато чому навчився... Звісно, є певні відмінності, наприклад, коли я довго не буваю в Україні, то, приїжджаючи сюди, бачу, як тут усе швидко міняється...

ОЙ ЩО БУДЕ!

До своєї повноцінної пре­м’єри п’єса Леся Подерв’янського «Павлік Морозов» мала кілька студентських та аматорських постановок. Але вони, звісно ж, не йтимуть ні в яке порівняння з тим, що буде презентовано 16 квітня у кінотеатрі «Кінопанорама». Адже п’єсу в напрямку до визнання глядачів рухають не якісь там неофіти, юнацький максималізм яких співзвучний iз літературним максималізмом Подерв’янського. А справжні майстри мистецтва та... епатажу. У підпорядкування режисера Андрія Крітенка, окрім уже згаданих світської левиці Світлани Вольнової та журналіста Миколи Вересня, — музикант Андрій Середа, актори Олена Хижна, Володимир Ямненко, Єгор Пчьолкін, Олег Примогенов та інші. Сценографія — Леся Подерв’янського, костюми — Анастасії Подерв’янської. Художник зі світла — Себастьян Альфонс, який працював у Ла Скала, віденській та Берлінських операх, а до Києва приїхав на запрошення Андрія Крітенка.

«Ми вже давно хотіли зробити в цій країні щось таке, «щоб зі стін лайно посипалося», — інтригує майбутньою виставою автор п’єси. І радить налаштовуватися на «постмодерну версію античної трагедії, на манер Есхіла чи Евріпіда». Щоправда, тим, кому ще не виповнилося 21 року, хвилюватися не варто — їх на виставу через те, що там звучатиме ненормативна лексика, не пустять.