Вихід є

На прем’єру вистави «На дні» Театру на Подолі я йшла, добре пам’ятаючи про всі стереотипи, пов’язані з Максимом Горьким — вони надійно записані на підкірку головного мозку кожного радянського школяра тодішня система освіти. Перебираючи в пам’яті революційну патетику письменника, на якій так наголошували вчителі російської літератури, намагалася вгадати, чим же керувався режисер Віталій Малахов, обираючи цей твір для постановки? (Горьким український театр, до речі, цікавиться украй рідко). Після перегляду вистави стало зрозуміло, що відповідь на це питання лежала на поверхні: режисер шанував письменника, який писав про Людину, співчував їй, переймався її душевним комфортом. Я навіть підозрюю, що іншого Горького Малахов і не знав: власне, і серед радянських школярів траплялися винятки, які, перш ніж повірити викладачеві, аналізували те, що він говорив...

Горький у Театрі на Подолі прозвучав дуже сучасно. Всі репліки, озвучені героями, наче списані з нашого життя, а мізансцени — побачені з вікна ранкової «маршрутки». Вам нікого не нагадує поліцай Медведєв, який шкодує з приводу того, що «не вся земля помістилася в мою дільницю»? Принцип «де тепло — там і батьківщина» сьогодні звучить правдоподібно і аж ніяк не цинічно... А відома цитата «Людина — це звучить гордо» нині взагалі одна з найпотрібніших для нашої спільноти: сучасники, більшість яких не з чуток знають, що таке жити «на дні» — фінансовому, психологічному — такі речі мають чути хоча б іноді...

Художник Марія Погребняк створила декорації, які відразу вказували на місце дії: двоярусні нари, благенькі покривала, металевий посуд... Була в цьому інтер’єрі деталь, яка сигналізувала про приреченість жителів цього помешкання — натягнута сітка, мов сачок, над людиною. Гнітюче враження: наче й ось воно, інше життя, а перейти в ту реальність не можеш... Проте розтягнули його не над усією сценою, крім того, між нарами встановлено кілька драбин — вихід є! Сходи до неба — це головний лейтмотив самого спектаклю, саундтреком до якого Віталій Малахов обрав легендарну Stairway to Heaven  Led Zeppelin. (Текст російською до цього хіта написав актор Олександр Клаунінг, а саму пісню актори виконують у фіналі так пронизливо, що глядачі навіть подумки прощають їм задовгості, якими «грішить» вистава). Ці сходи, мов магнітом, притягували до себе всіх мешканців нічліжки. Але для того, щоб їх подолати, треба мати характер і бажання.

Усі актори у цьому спектаклі зіграли майже бездоганно. І незнайома з репертуаром Театру на Подолі людина може запідозрити Малахова у тому, що він спеціально тримав їх на «мистецькому посту», аби ті добряче зголодніли і на цю виставу накинулися, мов хижаки. Олександр Данильченко (Костильов, власник нічліжки) побачив свого героя на контрастах: ось він вкрадливо і майже по–батьківськи спілкується із постояльцями, а тут раптом раз — і зривається на істерію (хоча чому раптом? — нахаба Васько Пепел (Василь Кухарський) у нього під носом розважає його ж рідну дружину Василісу (Даша Малахова), а хоч і заможній, але немолодий герой Данильченка йому у цьому не конкурент). Сергій Бойко для свого Сатіна придумав цілу еволюцію: махровий гульвіса, картяр і випивоха переростає у щирого послідовника Луки. І для знаменитої горьківської цитати «Людина — це звучить гордо» знаходить саме таку інтонацію, яка не дозволяє навіть засумніватися в тому, що може бути інакше. На авансцену вистави Малахов виводить Луку (Володимир Кузнєцов). Старого, який любить людей і жаліє їх, незважаючи на всі їхні вади. Саме він, відхиляючи завісу, показує завсідникам нічліжки, що десь там, далеко над ними, є небо. До речі, життя, яке вирує за межами цього «бункера», у виставі зображене за допомогою мультимедійної «нарізки»: вгорі — динаміка й суєта, внизу — песимістична меланхолійність. Що краще?

У Горького історія «На дні» закінчується звісткою Барона про те, що на пустирі Артист покінчив із життям. У виставі ця звістка стала комою, після якої актори зіграли ще один акт під назвою Stairway to Heaven. Життєствердний рок–фінал із соло на скрипці (Олександр Клаунінг) достойно завершив виставу.