Гуртуймося, браття!

«Ми тут почуваємося гірше, ніж українці в діаспорі в інших країнах, — наголосив у доповіді під час суботніх зборів Конгресу українців Севастополя його голова Богдан Мороз, якого, до слова, знову переобрали на цю посаду. — Численні вихідці з Галичини, Вінниччини, Київщини, Полтавщини, Сумщини — практично з усієї України — опинились у Севастополі, ніби в бандустані. Без можливостей розвитку своєї, державної, мови, церкви, історичних знань, а місцева влада за жодних умов не хоче чути нас».

У цьому мінорному контексті красномовний факт навела вчителька єдиної у місті україномовної школи–інтернату №7 Олена Ракитянська. Відповідно до програми так званої оптимізації, управління освіти і науки Севастопольської міськдержадміністрації вже наступного року збирається закрити цю школу. З минулого року, за усним розпорядженням все того ж посадовця, тут скасували набір до першого класу. Далі приміщення школи передадуть колишньому дитсадку, а учнів переведуть до російськомовних шкіл. Таким чином місцеві чиновники ігнорують думку свого міністра Дмитра Табачника, який нещодавно з трибуни парламенту заявив, що закриватимуть лише школи, де навчаються менше 40 учнів. У школі–інтернаті №7 — 80 дітей. За словами пані Олени, не краща ситуація і у дошкільних закладах 380–тисячного міста–героя. Статус повністю україномовних мають лише два дитсадочки, ще п’ять — із пріоритетним вивченням української мови. Здавалося, можна тішитись. Проте з нинішнього року в цих закладах пішли на скорочення штатних одиниць спеціалістів з української мови і українознавства.

Щодо задоволення вірянами своїх духовних потреб, то таке право фактично розповсюджується лише на прихильників Московського патріархату. Парафіяни інших конфесій, зокрема УПЦ Київського патріархату, УГКЦ, УАПЦ і римо–католицької громади, й досі не мають свого храму і змушені орендувати непристосовані приміщення. Приміром, римо–католицька громада, вигравши всі суди в Україні, змушена звернутися до Європейського суду, аби місцева влада повернула їй колишній костел, до речі, збудований на кошти католиків на початку минулого століття. Нині у ньому розташований кінотеатр «Дружба».

Не менший дискомфорт севастопольці відчувають і щодо інформпростору. За словами Мирослава Мамчака, обраного заступником голови Конгресу, за інформаційний вплив на місцеву громаду впродовж минулих років велася відчайдушна боротьба між владою, яка по своїй суті мала лише українську назву, політичними партіями й інформаційними центрами, які теж обслуговували відповідні політичні течії і фінансово–олігархічні клани: «Засоби масової інформації Севастополя — усі без винятку, стали об’єктом маніпулювання як з боку політичних, так і іноземних інформаційних центрів, передовсім російських. Державного регулювання в інформаційній сфері Севастополя як не було, так і немає, тому в цілому інформаційна сфера нашого міста не має не те щоб українського обличчя, а й змісту. Не діють у нас і закони інформаційного ринку — україномовні ЗМІ як не доходили до газетних кіосків, так і не доходять».

За його словами, наразі у місті зареєстровано майже 300 засобів масової інформації з місцевою сферою розповсюдження; з них українською мовою — один, просвітянський, «Дзвін Севастополя», який через брак коштів перестав виходити зовсім. Єдиним вікном у світ севастопольським українцям слугує лише сайт «Українське життя у Севастополі», який особисто утримує член Конгресу Микола Владзимірський. Утім констатацією наявних больових точок учасники зборів не обмежились, ухваливши рішення щодо згуртування розпорошених державницько–патріотичних сил. Зокрема, про створення впродовж наступних двох років територіальних відділень Конгресу на Північній стороні, в Балаклаві, Інкермані, Качі, Орлівці та інших населених пунктах регіону. А ще вирішили запровадити персональний електронний облік членів громадської організації із запровадженням щорічних членських внесків тощо.