Зеновій Завидовський: «У мене аж на душі стало спокійніше». (Фото автора.)
Неупереджені військові аналітики дотепер захоплюються рівнем конспірації підпільників українського національно–визвольного руху середини ХХ століття. Над цією загадкою свого часу затято ламали голови також не у тім’я биті інтелектуали МДБ—НКВС, не розуміючи, як бандерівцям удавалося ціле десятиліття після завершення війни чинити активний збройний опір у Галичині, нашпигованій відбірними підрозділами Радянської армії, антиповстанським спецназом та мережею сексотів.
Не останню роль в існуванні цього феномену, крім масової підтримки ОУН та УПА місцевим населенням, відіграло галицьке патріотичне духовенство. На відміну від московських батюшок, котрі один поперед одного «пачками» здавали кадебістам політично неблагонадійну паству, більшість греко–католицьких священиків не тільки залишалися духовною опорою свого народу, а й розділяли з ним гірку долю в’язнів та вигнанців.
Село Гринівці однією своєю стороною з південного заходу єднається зі старовинним містом Тлумач, а протилежною — виходить на поля Покутської рівнини. Між двома світовими війнами віру в Бога і світле майбутнє України серед гринівчан підтримувала священицька родина Кисілевських. Її знатне походження ще з княжих часів і спорідненість із київським воєводою, православним сенатором Речі Посполитої Адамом Кисілем ґрунтовно досліджено в книзі «Проміння правди та звитяги».
Однак примхливій долі забажалося, аби з цього великого роду вийшли й москвофіли, й ополячені римо–католики, й ревні українські патріоти. До останніх належав отець Володимир Кисілевський (так за Австро–Угорщини трансформувалося прізвище Кисіль) і в любові до поневоленої Вітчизни виховав своїх дітей. Його син Зеновій, який отримав добру освіту й володів кількома мовами, вже в молодому віці очолював чималу Тлумацьку повітову організацію Українського національно–демократичного об’єднання (УНДО) — найбільшої української політичної партії тогочасної Галичини, а після смерті батька прийняв парафію у Гринівцях.
Тут у 20–ті роки минулого століття він збудував дерев’яну церкву Різдва Пречистої Діви Марії, прикрашену роботами відомого художника Антона Монастирського. У цьому Божому храмі, коли виникла нагальна потреба в надійній схованці для підпільників ОУН, під престолом обладнали криївку. Забігаючи наперед, зазначимо, що радянські нишпорки так і не розкрили таємницю її існування. Свідком тих драматичних подій був нині шанований у Тлумачі чоловік — активіст «Меморіалу» й християнського відродження, колишній лікар–рентгенолог Зеновій Завидовський. Його мама була донькою священика Володимира Кисілевського, тобто рідною сестрою отця Зеновія, гриневецького пароха тих часів.
Коли в Галичину, витісняючи гітлерівців, вдруге вступили «совіти», хлопчикові було 11 років. Жив він із мамою на обійсті рідного вуйка–священика, бо батько Ілля змушений був спішно податися на Захід. Його з перших днів радянської влади за участь у національно–визвольній боротьбі розшукували енкаведисти, погрожуючи розстрілом. «Хто і коли викопав криївку в церкві, не відомо, — зізнається пан Зеновій. — Я навідувався до неї вже тоді, коли там переховувалися хлопці — носив їм їсти. Про це для преси нікому не розповідав — ви перший. Отже, в захресті відсовувалася ляда й відкривався вхід до ями висотою близько трьох метрів. Далі збоку, якраз під престолом, була вирита ще одна ніша — найсекретніша схованка. У ній хлопці перебували навіть під час Богослужіння. Їх переважно годували сестри–жалібниці, інколи їсти приносив сам отець Зеновій. Криївка під престолом проіснувала від 1945 року до травня 1951–го. Ті, хто в ній переховувався, терпіли тяжкі муки. На них страшно було дивитися. Без свіжого повітря й сонця їхні обличчя набували землистого кольору. Міцної статури чоловіки мали вигляд мерців».
У церковній криївці, за словами мого співрозмовника, переховувалося, змінюючись, чимало тамтешніх патріотів, зокрема вояк УПА Андрій Федоришин (псевдо Козак), який брав участь в успішному нападі на тлумацьку тюрму і звільненні звідти своїх побратимів. Під час облави інший підпільник, Марко Кожушок, переховувався в сіні на горищі священикової стайні. Енкаведисти проштрикували сіно довгими металевими прутами із загостреними наконечниками. Згодом Марко стверджував, що від нього, поза сумнівом, руку москаля відвів перст Божий, бо штир кілька разів проходив на відстані одного–двох сантиметрів від його тіла.
Подвір’я отця Зеновія охороняв здоровенний вівчур на кличку Тинцьо. Гавкав так, що було чути на протилежному кінці села, хоча селян не чіпав. Зате москалів, стверджує пан Завидовський, на нюх не переносив. Пес був справжнім охоронцем від облавників. Коли Тинцьо починав несамовито гавкати і рватися з ланцюга — це був точний знак, що до Гринівців підкрадаються «червонопогонники». Оунівці встигали сховатися, а непрохані візитери ловили облизня, зокрема й після стовідсотково гарантованого доносу сексотів про присутність у селі бандерівців. Енкаведисти, певне, нутром відчуваючи Тинцьову причетність до своїх невдач, відповідали на антикомуністичні псові випади взаємною неприязню, навіть кілька разів стріляли в нього, щоправда, невлучно.
Останніми квартирантами церковного схрону були 38–річний Микола Гаврильчук (псевдо Дах) та 20–річний Іван Василюк (вулична кличка Козій). З настанням весни 1951 року вони вишли з криївки і на деякий час подалися в ліс. Там обох оунівців оточили й після короткої перестрілки вбили облавники. Тіла загиблих привезли з лісу фірою і скинули на подвір’ї сільради. Чи їх десь потім захоронили, чи, як часто практикували підручні Берії, просто скинули в яр на розтерзання хижаками, невідомо. Це були останні в Гринівцях озброєні підпільники. Далі енкаведисти взялися тероризувати мирне населення.
Окрім церкви (її атеїсти підступно, серед ночі, спалили в 1965–му), підпільники інколи ховалися й на гриневецькому цвинтарі. «Там стояв мурований сімейний гробівець мого прадіда, — розповідає пан Зеновій. — У ньому, на трунах, теж iнколи доводилося перечікувати облави. Це сьогодні важко уявити й осмислити. Прості сільські хлопці, без спеціального військового вишколу, але яку вони виявляли силу волі, яку самопожертву: смерть — так смерть! Я не раз задумувався: чому так безстрашно йшли на загибель тисячі молодих західноукраїнців? Мабуть, тому що вони були щирими патріотами й глибоко віруючими людьми. Аби не скніти в чужинецькому ярмі, сміливці обирали смерть і не боялися постати перед Господом, бо гинули за право бути вільними, якими він їх створив».
У селі, де тоді нараховувалося близько 450 дворів, за волю України полягло шістдесят гринівчан, ще більше — потрапили у сталінські в’язниці та концтабори. І так — у кожному галицькому селі, в містах відлік ішов на сотні й тисячі осіб. Мій співрозмовник, хвилюючись, розповів про подвиг 20–річного Гната Лисака. Сотня Чорного — підрозділ УПА, зупинилася на нічліг у лісі біля села Колінці, що належало до Гриневецької парафії. Гнат стояв на чатах із ручним кулеметом. Під ранок почув у кущах якийсь шурхіт. На його окрик «Стій, хто йде?» у відповідь полетіла граната. Від вибуху хлопцю розірвало груди, але він строчив із кулемета, поки за зброю взялися побратими. Бій тривав увесь день. Полягло понад вісімдесят енкаведистів. Серед повстанців також були серйозні втрати. Під вечір нагодилася підмога УПА, й москалі відступили, підібравши вбитих і поранених. Лише вранці наступного дня товариші знайшли важко пораненого Гната — через розірвану грудну клітку було видно, як б’ється його серце. Хлопця переховували то в одній, то в іншій селянській хаті, аби не вистежили сексоти. Мучився три тижні, але старався навіть не стогнати.
«Помирав він на руках мого старшого товариша, священика Зеновія Марчука, — на очі пана Завидовського накочуються неждані сльози. — У передсмертному маренні останніми словами Гната були: «Тату, тату, я бачу синьо–жовті прапори. Їх наші хлопці несуть у Галич, Львів, Киї...». І відійшов до Господа. Ці слова не давали мені спати ночами, а сам Гнат ніби просив перепоховати його в рідному селі Залуква, що під Галичем, за півсотні кілометрів від нас. Зібрав я в 2005 році дев’ятеро хлопців, нинішніх його ровесників, і ми розкопали могилу в Колінцях. Другого дня з величними християнськими почестями, з прапорами і службами Божими перевезли останки героя в Залукву. Відтоді в мене аж на душі стало спокійніше».
Тяжкі випробування на схилі літ випали й на долю отця Зеновія Кисілевського, котрий категорично відмовився переходити під юрисдикцію московської церкви, тоді всеціло підпорядкованої ненависному КДБ. Непокірного 70–річного священика за вірність УГКЦ у 1963–му радянська Феміда засудила загалом до восьми років ув’язнення та виселення у відлюдні місця Сибіру. Всі випробування цього недосконалого світу гриневецький парох сприймав із побожною терпеливістю, стверджуючи, що «куди Господь мене посилає — я там потрібний».
У передмові до збірника проповідей о. Зеновія Кисілевського «Катакомбні дзвони» єпископ Івано–Франківської єпархії УГКЦ Володимир Війтишин наводить його пророчі слова, сказані перед смертю в 1974–му році: «Я бачу чотири визначні події, які незабаром збудуться: перша — це розпад Радянського Союз. Друга — це те, що в тяжких муках відродиться наша Церква і буде проголошена Українська держава, яку ще деякий час розтягуватимуть, роз’єднуватимуть, але згодом вона стане могутньою європейською державою...». Частина пророцтв святого отця Зеновія вже збулася, за решту — треба боротися.
Бурхливі політичні пристрасті розгорілися у районному центрі Карлівка, що на Полтавщині, перед обранням голови районної ради. Коаліція у складі депутатів від «Батьківщини», «Блоку Петра Порошенка» та «Свободи» висунула тоді кандидатуру Петра Світлика. >>
Бійця АТО, який приїхав додому на реабілітацію після поранення в зоні бойових дій, уже з новими численними травмами голови госпіталізували до реанімації. За його життя борються лікарі у Вінницькому військово-медичному центрі. >>
Батькам школярів добре відома ситуація, коли син чи дочка приходять зі школи і скаржаться на однокласників — той б’ється, той обзивається, а той і взагалі проходу не дає. >>
Про тривалу відсутність мешканки Вінницького району заява в поліцію надійшла від брата зниклої лише 10 жовтня, оскільки той сам намагався знайти сестру й до останнього не вірив, що її немає серед живих. >>
Відомо, що 55-річний підприємець із Туреччини займався вантажними перевезеннями різних товарів та у справах часто відвідував Миколаїв. Саме в цьому південному місті йому влаштували справжню пастку, знаючи про його підвищену пристрасть до молоденьких дівчат. >>
Дачники стверджують, що бачили їх за цим заняттям і навіть знають в обличчя. Правоохоронці ж у листах повідомляють, що ведуть слідчо-розшукові дії. Ця історія майже анекдотична. І з неї можна було б посміятися, якби все не було так сумно. >>
