Христина Дарануца: На килимі наче вмикається кнопка, що знищує страх

Із борцівського чемпіонату Європи, що завершився минулими вихідними в Дортмунді, українська жіноча збірна привезла шість нагород, здобувши перемогу в командному заліку. Половина медального доробку — відзнаки в олімпійських вагових категоріях.

Нагадаємо, що жіноча боротьба на літніх Олімпіадах з’явилася лише в 2004 році в Афінах. Тоді золоту нагороду для України здобула Ірина Мерлені в найлегшій ваговій категорії – до 48 кг. Через чотири роки в Пекіні Іра отримала «бронзу» та має велике бажання виступити ще й на XXX літніх Іграх у Лондоні 2012 року. Щоправда, віднині у Мерлені з’явилася серйозна конкурентка — 20–річна Христина Дарануца з Донеччини, яка на єврофорумі–2011 виборола срібну медаль. Головний тренер жіночої команди Володимир Євонов каже, що з кандидатурою на Олімпіаду визначаться лише в червні наступного року. Наразі ж головне — ліцензія для країни. А про нову «зірочку» пан Євонов розповідає таке: «Дуже талановита борчиня. Щоправда, не вистачає їй зібраності — на килимі як дзиґа. Може віддати суперниці два бали й одразу виграти три. Якщо вона матиме стабільність, то зможе «знищити» на своєму шляху будь–кого».

Кореспондент «УМ» розшукав Христину вдома у Дзержинську, де борчиня відновлювала сили після серйозних міжнародних сутичок, і розпитав про шлях у збірну, першу дорослу перемогу та подруг–суперниць.

«Клала на лопатки чемпіонку світу»

— Христино, ти одна з трьох українських спортсменок, кому на чемпіонаті Європи вдалося здобути медаль в олімпійській вазі. Що значить для тебе цей результат?

— Для мене «срібло» континентальної першості дуже важливе. Напевно, його можна порівняти і з «золотом», адже це мій перший серйозний успіх на змаганнях високого рівня. Я була на сьомому небі від щастя вже тоді, коли перемогла у півфіналі. Упевнена, що ця перемога підштовхне мене до майбутніх звершень.

— Мабуть, твоє друге місце в Дортмунді стало певною несподіванкою для керівництва збірної, якщо зважити на те, що твого прізвища не було у списку збірників минулого, 2010–го, року?

— Цікаво, що я й дотепер офіційно не входжу до основного складу збірної.

— А яке ж твоє нинішнє місце в збірній?

— Якщо чесно, то я й не знаю. Мабуть, резервістка (у «спортивному» міністерстві досі не завізований документ із новим складом збірної, де фігурує прізвище Дарануци. — Авт.).

—  Розкажи, яким чином вдалося завоювати довіру тренерів?

— Починаючи з 2009 року, я вже тричі вигравала дорослий чемпіонат України. Теоретично, вже тоді я, як чемпіонка країни, повинна була їздити на «Європу» та «світ». Але мені казали, що я надто молода, недосвідчена, не готова до серйозних випробувань, тож мене нікуди й не брали. Мій тренер обурювався: «Як же так? Де ж їй набиратися міжнародного досвіду, якщо вона нікуди не їздить? Дайте їй шанс». І з 2010 року я почала виїжджати на різноманітні міжнародні турніри, у тому числі представляла Україну й на чемпіонаті світу.

— Із «мундіалю» ти повернулася без медалі...

— Так, у Москві я посіла восьме місце. Але провела там аж чотири сутички. Устигла поборотися і з олімпійською чемпіонкою, і з багаторазовою переможницею світових першостей. Саме на ЧС я побачила, що можу на рівних змагатися з найсильнішими суперницями. Скажімо, японку Хітомі Сакамоту (шестиразова чемпіонка світу. — Авт.) я клала на лопатки. Уже через кілька секунд після початку сутички провела прийом, і лише кількох секунд мені не вистачило, щоб її дотиснути. Хітомі змогла викрутитися і зрештою мене перемогла. Та я відчула, що я можу, що я маю все те, що може мені допомогти перемагати на найвищому рівні.

— Напевно, потрібно було доводити тренерам свою профпридатність і перед ЧЄ–2011?

— Звісно. На початку року я перемогла на міжнародному турнірі в Красноярську, і там керівництво збірної побачило мій потенціал. Але головним відбором на ЧЄ стала першість України. Тут я боролася з досить серйозними суперницями — і з бронзовою призеркою чемпіонату світу 2009 року Балушкою, і з чемпіонкою світу 2010–го — Когут.

— Виходить так, що зараз ти — перший номер у збірній?

— Ну, якщо я виграла чемпіонат України, то, теоретично, я — перший номер. Але від поразок ніхто не застрахований. Сьогодні я перемогла, завтра можу і програти. Не варто забувати, що кожен спортсмен у душі — чемпіон.

— Попереду ліцензійний чемпіонат світу. Як думаєш, на кого зробить ставку тренерський штаб?

— Незабаром в Одесі відбудеться всеукраїнський турнір «Чорне море». А трохи згодом пройдуть міжнародні змагання в Києві. Власне, за підсумками цих двох турнірів і буде сформовано склад збірної на ЧС.

«Прийоми відпрацьовую на важчих дівчатах»

— У команді борців складається досить цікава ситуація: з одного боку ви — колеги по збірній, з другого — суперниці за єдине місце, яке дає право представляти країну на міжнародних турнірах. Чи впливає це на клімат у команді?

— Стосунки в нашій збірній чудові. Головний принцип, якого я завжди дотримуюсь, свідчить: «На килимі — вороги, за килимом — друзі». Так було, й так завжди буде. Псувати стосунки через те, що хтось у когось виграв, думаю, неправильно. Адже ми допомагаємо професійно зростати одна одній, працюючи разом на тренуваннях. Мені не зрозуміло, коли хтось ладен не розмовляти зі своєю конкуренткою, не ставати з нею у спаринг на тренуванні, щоб, не дай Боже, та не з’ясувала її слабкі місця.

— На кому ти відпрацьовуєш свої прийоми?

— На загальних зборах, звісно, я займаюся з усіма суперницями зі своєї вагової категорії. А от у Донецьку більшу частину часу проводжу з важчими опонентками, які виступають у категоріях до 59 та 67 кг. Останні шість років я тільки з ними й працюю. Думаю, цей підхід у тренуваннях зробив мене значно міцнішою та сильнішою.

«Виграла турнір із розбитою головою»

— Головний тренер збірної Володимир Євонов казав, що на Олімпіаді в Лондоні хоче виступити й наша олімпійська чемпіонка Ірина Мерлені. Христе, ти готова до такої серйозної конкуренції за єдину перепустку на Ігри?

— Авжеж, прагну пробитися на Олімпіаду. За всіма своїми конкурентками я стежу, не випускаю їх із поля зору. Думаю, що непереможних чемпіонів немає. Кожен переможець падає. Шанс завжди є, ним потрібно лише скористатися.

— Наставник чоловіків–«вільників» Руслан Савлохов казав, що деякі його вихованці мандражують, коли виходять на міжнародний килим. А як ти почуваєшся у таких ситуаціях?

— Відверто? Перед початком змагань я теж сильно хвилююся: руки тремтять, обличчя блідне. Але, коли виходжу на килим, одразу забуваю про всі проблеми, переживання, миттєво зникають всі больові відчуття. Боролася я і з розбитою головою, і з надірваними зв’язками. Коли починається сутичка, неначе вмикається якась кнопка — і страх миттєво зникає. Головне — виграти перший спаринг, а далі буде легше.

— А як це ти примудрилася розбити на килимі голову?

— Це було на недавньому турнірі в Красноярську, коли боролася за вихід у фінал. Точно не знаю, як те сталося: можливо, розбила голову об лікоть суперниці або об її зуби. Кровотеча була сильною. Старший тренер тоді підійшов до мене й запитав: «Усе?» На що я відповіла: «Ні–ні, продовжую боротьбу!»

— Цікаво, якими забороненими прийомами користуються дівчата на килимі?

— Буває, що можуть смикнути за волосся, штрикнути пальцем в очі, виламати палець. Багато різного буває. За такі дії на міжнародному рівні дають штрафний бал.

— А який поєдинок на європейській першості став най­складнішим?

— Найважче мені далася перемога в півфіналі, де я змагалася з румункою. Після чвертьфіналу мені дали на відпочинок лише шість хвилин, і я не встигла як слід відновитися. Програла їй перший період, але завдяки кращій витривалості змогла виграти два наступні. Наприкінці, коли я робила накат, суперниця вже навіть не пручалася, так втомилася.

— Є якісь секрети твоєї витривалості?

— Кроси я не бігаю, штангу не піднімаю, на поперечині майже не підтягуюся, по канату не лажу. Усе відпрацьовую на килимі — до останнього, доки є сили.

«Синці на обличчі мені подобаються»

— Христино, ти змагаєшся в найлегшій ваговій категорії — 48 кг. Чи складно підтримувати таку вагу?

— Чіпси я не їм, «кока–колу» не п’ю… Коли потрібно схуднути до 48 кг, за кілька днів до зважування перестаю їсти солодке, особливо після 18–ї години.

— А чому ти взагалі вирішила зайнятися боротьбою – такою не надто жіночою справою?

— По–перше, у мене завжди була схильність до єдиноборств — вже з дитинства любила позмагатися з хлопцями. По–друге, в моєму Дзержинську було лише дві секції: боротьба й легка атлетика. Вирішила обрати борцівський килим.

— Для більшості жінок цятка на обличчі — трагедія, а у вас, певно, й синці бувають...

— Якщо чесно, то мені навіть подобаються синці. Вони свідчать, що спортсмен працює. Ми, борці, так влаштовані, що просто не звертаємо на це уваги.

— А як хлопці сприймають твої синці? Не розбігаються при зустрічі?

— Якщо з’явиться той єдиний, то, думаю, що і з синцями мене покохає. Хоча зараз такі хлопці пішли, що їм подавай лише струнку модель із довгими ногами. Але ж це не головне — важливо, що в людини в душі. Якщо вона в середині «гнила», а зовні красива, як із нею можна жити?!

— А яким повинен бути твій обранець?

— Насамперед я хочу бачити самостійного чоловіка, в чомусь схожого на мене. Він повинен сам заробляти, ні від кого не залежати, мати чітку мету в житті.

ДОСЬЄ «УМ»

Христина Дарануца

Майстер спорту міжнародного класу з боротьби (вагова категорія до 48 кг)

Народилася 2 грудня 1990 р. в Дзержинську Донецької обл.

Срібна призерка чемпіонату Європи 2011 р., триразова чемпіонка України.

Навчається у Донецькому вищому училищі олімпійського резерву ім. Сергія Бубки

Представляє спортивне товариство «Динамо».

Тренер — Віталій Пономарьов.

Зріст — 150 см, вага — 48 кг.

Захоплення — поезія, відпочинок на природі.

Незаміжня.