Пiсля того як у наших квартирах з’явилися телевiзори, радiо перебралося на кухнi. Там я й звик слухати ранковi випуски новин пiд час снiданку.
Але одного дня репродуктор раптом замовк. Таке траплялося й ранiше, хоч загалом проводова мережа мовлення рiдко дає збої.
...Колись я працював у редакцiї «Останнiх вiстей», сам робив випуски новин, тому знав, що вони линуть до слухачiв як по дротах, так i через ефiр. Не бiда, подумав тодi, увiмкну радiоприймач. Але скiльки я не блукав по ефiру, почути знайомi голоси журналiстiв i ведучих не змiг. Лунали росiйська, польська, угорська, молдовська мови, але не українська. Не «зловив» я iнформацiйних випускiв Українського радiо нi на довгих, нi на середнiх хвилях. Щоправда, на середнiх наткнувся на «Промiнь». Але слухати програму було важко. Приймач шипiв i шкварчав, потрiскував i сичав...
Того ж дня цiєю придибенцiєю я подiлився з Вiктором Набруском — до недавнього часу президентом Нацiональної радiокомпанiї. Тепер вiн викладає в Інститутi журналiстики радiожурналiстику. Вiктор Іванович зацiкавився, взяв «мобiлку» i набрав номер Валерiя Юрченка, вiце–президента радiокомпанiї, який вiдповiдає за розвиток мереж радiомовлення. «От професор Миронченко каже менi, що не змiг послухати сьогоднi випуски новин Нацiональної радiокомпанiї нi на довгих, нi на середнiх хвилях, — почав вiн розмову». Я стою поруч i чую вiдповiдь: «Правильно каже професор!».
Виявилося, що Нацiональна радiокомпанiя не спроможна оплачувати радiостанцiям передачу своїх програм. І вони, природно, вимкнули свої передавачi.
Ранiше передачу на Київ забезпечувала Броварська радiостанцiя, яка до останнього часу ретранслювала передачi ранкових i вечiрнiх програм Бi–Бi–Сi. І ця робота була для неї єдиним джерелом прибутку. Із 25 березня Бi–Бi–Сi припинила свої передачi на Україну, i тому працiвники станцiї стали безробiтними. Така сама доля чекає i на працiвникiв радiостанцiй у Львовi, Одесi та iнших мiстах України.
Зараз програми Нацiональної радiокомпанiї транслюють лише двi радiостанцiї, що розташованi поблизу Миколаєва та Харкова. Але вони не спроможнi покрити сигналом усю територiю України. Тому навiть у Києвi ми не можемо почути з ефiру знайомi слова: «Говорить Київ! Слухайте новини».
Не кращi справи i з проводовим радiомовленням. Як вiдомо, ще десятилiття тому в Українi його мережа була розгалуженою. Однак у незалежнiй Українi проводове радiомовлення з кожним роком усе бiльше занепадає, хоч i залишається найдоступнiшим джерелом iнформацiї, особливо в сiльськiй мiсцевостi. Наразi у нас дiє понад 350 редакцiй мiсцевого проводового радiомовлення. Кiлькiсть їхнiх абонентiв за цей час скоротилася бiльш як у сiм разiв. У 1990 роцi в Українi дiяло 19,5 млн. радiоточок, тепер лише 2 млн. 700 тисяч. У кiлькох областях (Вiнницькiй, Одеськiй, Хмельницькiй) руйнування мереж стало повальним i набуло незворотного характеру.
У цiєї бiди чимало причин. Тут i стихiйнi лиха, коли дроти обриває намерзлий лiд, а вiд буревiїв падають старi стовпи. Але головна причина — економiчна. Тривалий час населення платило за користування радiоточкою лише 50 копiйок. Зараз вартiсть цiєї послуги зросла до 6 грн., але мережi все одно не рентабельнi. А тим часом через скорочення обсягiв роботи ефiрних передавачiв проводове радiомовлення стало основним засобом доведення до населення не тiльки передач мiсцевих радiоредакцiй, а й програм Нацiональної та обласних радiокомпанiй.
Склалася тривожна ситуацiя — у державних телерадiокомпанiй (всеукраїнського, обласного та регiонального рiвня) стає все менше засобiв, аби донести до слухачiв свої передачi. В редакцiях цих компанiй працюють тисячi квалiфiкованих фахiвцiв — журналiстiв, iнженерiв, операторiв... Вони створюють ефiрну продукцiю, яка є цiлком конкурентоздатною в європейському ефiрi.
Часто кажуть, що послаблення позицiй державного радiомовлення компенсують так званi «ефемки». За останнiй час вони набули великої популярностi, особливо серед молодi. Проте цi станцiї — комерцiйнi проекти, їх не цiкавить захист нацiональних iнтересiв, бо основна їхня мета — заробляти грошi. Вони роблять ставку на розваги, постачають слухачам шлягери, здебiльшого iноземнi, багато реклами, за рахунок якої виживають, i зовсiм мало суспiльно–полiтичної iнформацiї. Такi станцiї не виконують функцiй суспiльного мовника, вони не здатнi проводити державну полiтику, бо мають обмежений творчий ресурс, i тому не є конкурентами Нацiональної радiокомпанiї.
Водночас нинiшнє Українське радiо є не лише лiдером за доступнiстю та охопленням аудиторiї, не лише важливим iнформацiйним джерелом, а й вагомим фактором утвердження в суспiльствi державотворчої iдеологiї, патрiотизму, розвитку нацiональної культури, суспiльної злагоди та порозумiння.
На мiй погляд, скорочення мереж радiомовлення призводить до втрати позицiй державного мовника, який здатний задовольняти найширшi iнтереси та запити слухачiв. Змiнити цю тривожну ситуацiю може тiльки негайне втручання державних органiв.
Вiктор МИРОНЧЕНКО,
професор Інституту журналiстики
Київ