Карпатські Х–файли

Не сказати, що наші книгарні завалені вітчизняними путівниками, але потенційному мандрівникові є з чого вибрати собі маршрут. А молодому туристові й не уявити, що на початку 1990–х ми мали лише одну на всю країну книжку: Осип Зінкевич, Володимир Гула, «Україна: Путівник» (К.: Смолоскип, 1993). Тепер же, окрім ексклюзивно–географічних, можна придбати і комплексно–тематичні навігатори: наприклад, про гірськолижні курорти або центри виноробства.

Ден Браун і Карпати

А оце ось з’явився і геть несподіваний путівник: «Метафізика Карпат» (Івано–Франківськ: Цинамоновий Хрущ, 108 с. ). Це — пропозиція відвідати «місця Сили» Івано–Франківської області (далі анонсовано такі самі путівники паранормальними місцинами інших карпатських регіонів).

Судячи з книжки, подивитися на Франківщині є що (а головне — відчути на собі відлуння сивої магії), бо колись на цих теренах панувала «легендарна Карпатська Жрецька Ієрархія, містична влада якої тримала в покорі племена варварської Європи у першому тисячолітті до нашої ери та в ранньокняжу добу». Тож найперше путівник пропонує відвідати прадавні святилища — «робочі місця» «ковену жерців–гуцулів, так званих «непростих» (Ковен — це жрецька колегія у волхвів арійської традиції, а табуйована назва «непрОсті» доречно відсилає нас до відомого роману Тараса Прохаська).

Отже, ви побуваєте на скельному комплексі у Бубнищі, де правили ті жерці й лишили по собі дивовижні мегаскульптури. Це доба кельтів та фракійців, друга половина І тисячоліття до Р. Х. Саме тут, за легендами, пізніше відновлював свою понадлюдську силу Олекса Довбуш. Серединою ХІХ століття у Бубнищах вели розкопки під проводом австрійського ерцгерцога Альбрехта, внаслідок чого «вивезені кам’яні таблиці, вкриті загадковими письменами».

Наступна зупинка — «портал на Синицях», така собі митниця між паралельними світами. Саме цими переходами користувалися давні жерці у спілкуванні з потойбіччям. Дослідники містичної традиції нараховують в Європі три подібні «двері»: «У греко–фракійському світі другим таким «порталом» вважалося жерло вулкану Етна на Сицилії, а третім — печера–провал в теперішній Каталонії». Вельми зацікавлені дослідники відвідували і цей об’єкт: «Є дані, що у 1942 році лідери Третього райху організували сюди експедицію».

Так само — на тлі тогочасної європейської традиції — презентуються й інші «місця Сили». Наприклад, озеро Несамовите, яке «вважається одним з центрів паранормальної активності». Це — «природне тантричне святилище, найзахідніше з ланцюга подібних центрів Сили, що простягнувся від Тибету до Карпат через індоєвропейські правівтарі південного Уралу, Саркелу і Хортиці... Кажуть, що в центрі Несамовитого є глибокий вирій — Око, яке сполучено з доісторичним підземним морем, котре нібито все ще існує у базальтовому серці Карпатських гір».

Ну, і так — аж до ближчих часів. Ви зазнайомитеся із привидом Чернелицького замку, який «впливає на електронні пристрої, зокрема, на годинники, які іноді «втрачають» час». І з надприродними властивостями Княжої криниці у Галичі, де «тільки у 2006 році зафіксовано два безсумнівних випадки зцілення водою». І з місцевими чудотворними іконами, що являють дива саме у «місцях Сили», як–от Нижнівська ікона Матері Божої, котра 1987–го провістила розвал СРСР та припинення атеїстичної влади, що стало «найзнаменнішою містичною подією у краї в ХХ столітті».

Усі метафізичні артефакти, описані у книжці, мають, сказати б, і фармакологічний ефект. Наприклад, знаменитий Писаний камінь (брила завдовжки 80 метрів і висотою від 3–х до 20–ти) «знімає депресію». А з води, що скопичується у численних раковинах, «маги виробляють природній афродизіак, механізм дії якого на статеву функцію поки що не розшифровано хіміками».

Оскільки Карпатський регіон вважають «батьківщиною» європейських вампірів, не обійшлося у книжці й без численних історій про цих істот — ясна річ, із прив’язкою до місцевості. Наприклад, про могилу вампіра на старому Станіславському цвинтарі. Її мешканець періодично дошкуляє городянам й востаннє об’явився 1974–го, коли міліція зафіксувала шість підозрілих убивств, що виразно вказували на їхню потойбічну природу. Тоді підозрілу могилу випалили військовим вогнеметом й тепер демонструють туристам як небезпечну.

Окрему главу присвячено масонським слідам на Франківщині. Добре ілюстрована подорож генеральним масонським архітектурним планом Івано–Франківська — справжня пісня, яка нагадує подібні розсліди Дена Брауна над плануванням Вашингтона, американської столиці. І це не випадково.

Треба сказати, що із провідником читачам пощастило — автором тексту путівника є письменник Володимир Єшкілєв, відомий поки що за кращого літературного інтерпретатора метафізичної символіки, а також за найліпшого нині користувача Браунового методу. Як і в американця, адресат його романів — «надпроникливий читач, шерлок пінкертон писемності» (Володимир Єшкілєв. Пафос. — Л.: Кальварія, 2002). Так само, як заокеанський колега, наш земляк потребує простору для розгортання семіотичних реконструкцій. А видавці, схоже, не наважилися надати йому такої свободи. І видно, як талановитий дешифратор Єшкілєв змушений топтати собі черевики. Приміром, таку коротеньку ремарку «Карпатські суккуби — хтиві демонічні істоти жіночої статі, старечий різновид — баба яга» можна було би розгорнути у захоплюючий сюжетний кліп. Як і гідний живописання, але, на жаль, обірваний на півслові пасаж: «Можливо, саме в Думчиній печері жила і народжувала дітей одна із Сімох Праматерів європейців, що про них говорять палеогенетики з наукової школи Брайана Сайкса».

Так, задокументованих відомостей про паранормальні явища бракує. Але ж на те вони й звуться езотеричними, метафізичними, масонськими — і ще як там? Чи ж варто було у виданні, позиціонованому як путівник, обмежувати міфотворчу фантазію автора? Чи зашкодила б такому виданню більша доля легендарних припущень? Старші люди пам’ятають радянський дефіцит на путівники, коли єдину тодішню туристичну «Мекку» вивчали за книжкою «Легенди Криму» (до речі, туристичну енергетику легенд активно використовують нині львів’яни — автори й видавці).

І коли вже говорити про поліпшення майбутніх путівників з «метафізики Карпат», то варто наголосити, що нині не вільно ігнорувати прийнятний у світі спосіб ілюстрування таких видань, обов’язкову для них інформацію щодо проїзду до рекомендованих об’єктів, й навіть самий формат.

Кастанеда і Карпати

У путівникові Володимир Єшкілєв неоднораз компліментарно згадує книжку Громовиці Бердник «Знаки карпатської магії» (К.: Зелений пес, 2006). Хоч і вийшла кілька років тому, а проте, її ще можна зустріти на полицях книгарень. І знайти її там — варто. Бодай тому, що це перша на нашому ринку книжка про магічні традиції Карпат.

За великим рахунком — це запис бесід із мольфаром (так звуть у Карпатах сучасних нащадків волхвів) плюс власні культурологічні коментарі до цього. Сучасні мольфари не афішують себе — тому у книжці немає ані точної адреси його мешкання, ані повного імені (так, до речі, і в розділі путівника «Метафізика Карпат», де йдеться про «обласних» мольфарів). Авторка пише, що її візаві — нащадок Данила Нечая, відомого полковника–характерника у війську Богдана Хмельницького. Запорозьке характерництво, до речі, поціновується тут, як адекват мольфарства.

Головні висновки книжки Г. Берд­ник такі: «Важливими практиками в карпатській магічній традиції є вправи, спрямовані на очищення думок від скверни та негативних «мислеформ». Головними гріхами мольфари вважають гординю і заздрощі». На загал кажучи, усе це є специфічною деталізацією теорії ноосфери, яку почав розробляти академік Вернадський, а сьогодні активно просуває у читацькі маси згадуваний Ден Браун.

«Маги усвідомлюють закон причин і наслідків і керують нитками реальності», — пише Громовиця Бердник, і тим не стільки прояснює, скільки захмарює наше розуміння. Можливо, так і треба розмовляти з електоратом, який підсів на політологічну «теорію змов».

До принад книжки варто зачислити описи певних мольфарських дій. Як–от, грання на «примітивному» музичному інструменті — дримбі: «Оскільки дримбу міцно притискають до зубів, створюється сильна камертонова вібрація в тілі. Цей ефект призводить до повної зупинки того, що старий маг дон Хуан із племені які називає «внутрішнім діалогом», а мольфари — повсякденним розумом... Дримба має особливу силу, вважають мольфари. Це магія в звуках, примівки в музиці. Звуками дримби можна вилікувати хворобу».

Згадування про дона Хуана із книжок Карлоса Кастанеди тут не випадкове. Авторка виразно наслідує його спосіб оповіді про втаємничені речі. Але часом, водночас, скочується до реєстрації практичних мольфарових порад. Нічого в тому немає поганого, окрім негативного для пересічного читача змішування жанрів. Якби цю книжку перевидати — а вона варта того, — ці магічні рекомендації слід би виділити окремим пожиточним розділом.

Й наостанок цитата — до обидвох книжок: «Зупинка на шляху — ось найстрашніший гріх перед Небом і Землею».