Ситуація в сільській глибинці сьогодні катастрофічна. Цього не бачить чи не хоче бачити ніхто і насамперед — влада. Зараз у селі майже немає роботи. Отож більшість людей, аби якось вижити i заробити якусь копійку, вирощують овочі, фрукти, здають молоко. Але парадокс у тому, що не селянин диктує ціну, а — йому. І завжди ця ціна грабіжницька і нічим не виправдана. Візьмемо для прикладу молоко. Сьогодні його можна здати щонайбільше по 1 гривні 80 копійок за літр, і спостерігається тенденція до того, що вона влітку знизиться до 1 грн.
За таких розкладів селянин неминуче залишається у збитку. Адже за рік він може отримати від корови близько 5 тисяч гривень, а витрати на утримання однієї тварини перевищують 7 тисяч гривень.
На такому тлі не можеш збагнути, як наш селянин виживає взагалі. Це йому вдавалося і вдається тільки завдяки своїй працелюбності, людяності, терплячості, умінню викручуватися за найскладніших ситуацій. Терпів би селянин і зараз, за кризової ситуації. Але саме на його праці багато хто збагачується. Приміром, у магазині 1 літр молока «Простоквашино» з жирністю 3,2 відсотка коштує десь 10 гривень. Така ж ситуація з маслом, сиром, іншими молокопродуктами. Уявляєте, які «ножиці» виходять — молоко продається більш ніж у п’ять разів дорожче за ціну, за яку його купують у селянина?!
Скільки люди ще зможуть витримати таке знущання? Вже зараз масово скорочується поголів’я худоби у сільських садибах. У нашому селі з колишніх 6 стад нині залишилося тільки 2. І це не єдина проблема. Корів, які віджили свій вік, просто нічим замінити. Молодняка немає взагалі — у тижневому віці його скуповують і ріжуть спритники від бізнесу.
А великотоварне виробництво ніколи не забезпечить у повному обсязі ні молоком, ні м’ясом... До того ж інвестори більше зацікавлені вкладати кошти у рослинництво, аніж у тваринництво. Молокозаводи у великих товаровиробників і зараз купують молоко вдвічі дорожче, аніж у селянина, пояснюючи це вищою його якістю. Влада з приводу такої несправедливості тільки розводить руками: мовляв, ми не можемо вплинути на приватників–переробників. Але цьому вірити не можна. Перед недавніми виборами до місцевих рад, у жовтні минулого року, закупівельна ціна за літр молока зросла до 3 гривень. А після голосування, коли електорат уже не потрібний, ця цифра рішуче поповзла донизу.
Самі переробники на контакт із селянином не йдуть узагалі — спілкуватися доводиться тільки через водіїв молоковозів. Отож селянин загнаний до глухого кута.
Ми усвідомлюємо, що наші проблеми жодна газета не вирішить. Це просто крик душі приниженого селянина.
У нашому селі, Прачах, немає газу, як сiдає сонце, його накриває темрява, бо немає жодної вуличної лампочки, понад 100 будинків стоять порожніми, оскільки населення скоротилося втричі. Школу, в якій у 70–х роках було по два паралельні класи, нині відвідують тільки 60 учнів, дитсадок — 10 дітей. І на поліпшення ситуації сподіватися не доводиться. Про що можна казати, коли щороку в нас помирає близько 30 осiб, а на світ з’являються одне–двоє дітей. І така ситуація, не сумніваюся, в більшості сіл. Як це не прикро, як це не гірко, українське село, основа нації, доживає свій вік. І хоч кажуть, що надія помирає останньою, не доводиться говорити навіть про це. Промінь цієї надії з’явиться тільки тоді, коли вся вертикаль влади поставить питання руба: як урятувати українське село?
Олександр ІВАЩЕНКО,
директор Прачівської середньої школи
Борзнянський район,
Чернігівська область