Знаменитий Круглий двір.
Це місто знає більшість українців. Адже саме тут, у Тростянці, невеликому райцентрі поблизу Сум, розташована відома шоколадна фабрика. Хтось знає про місто лише це. Хто ж схоче хоча б трішки заглибитися у хронологію, зрозуміє, скільки цікавих доль та імен тут переплелися. А власне, хіба не імена складають історію міст чи сіл? Навіть, швидше, біографію. Адже своє життя міста проживають разом із людьми, що наповнюють їх дух. Просто не кожен населений пункт має свого біографа, який прискіпливо складає історичні мозаїки, щоб отримати віковічне обличчя міста. Тростянцю пощастило: у нього біографи є.
Микола Мельник три роки не був у відпустці. Займався музеєм. Власне весь маленький колектив краєзнавцiв день за днем своїми руками відроджував те, що до цього музеєм уже й перестало бути. Створили заклад на громадських засадах ще 1983 року, коли Микола Степанович очолював міськвиконком. У 1992–му музей став народним, на нього виділили невеличкі кошти. «До 2006–го він не те, щоб став руїною, але показувати його було не можна», — розповідає Микола Мельник. Він тим часом після головування повернувся на своє підприємство — машинобудівний завод, відпрацював там ще немало років, пішов на пенсію. А коли п’ять років тому музей вирішили зробити комунальним закладом райради, Миколі Степановичу запропонували його очолити. «Опалення не було, а перед тим саме — мороз, відлига, знов мороз. Мій попередник iз трудом ключем, ногою, боком таки відчинив двері. Зайшли, а там — фактично сарай! Стіни сірого кольору, вікна позашивані, павутиння спресоване», — пригадує Микола Мельник.
Про цінність багатьох «експонатів» годi й казати. Адже з радянських часів тут переважала не історія міста, а марксистко–ленінська ідеологія. Все треба було робити з нуля. А для цього — шукати гроші. Допомогли «шоколадка» (так по–місцевому називають фабрику «Крафт Фудз Україна»), фонд Євгена Лапіна «За людину». Наступного року дали штат, робота пішла. А з експонатами допомогли люди. Такої реакції музейники й не сподівалися. За ці роки населення міста й району передало музею більше 2,5 тисячi експонатів! Безкоштовно.
Усі роботи закінчили торік. І вперше, заприятелювавши з турагенціями й залучивши понад 5,5 тисячi немісцевих екскурсантів, заробили пристойну копійку. І не дивно, адже нині зали за оформленням не поступаються експозиціям у великих містах.
На жаль, роками й десятиліттями заведено було все цінне, знайдене в провінції, передавати «нагору». Так, у Тростянці експонується фото золотої античної вази зі сценами «Іліади». Її знайшли під селом Жигайлівка. Таких ваз відомо лише вісім у світі, але належить ця цінність уже не Тростянеччині.
Якщо повірити, що дух людей залишає свою частку в місці, де вони побували, то над маленьким Тростянцем сяє великий ореол тих, хто пройшов через його історію. 148 років Тростянеччиною володіла династія Надаржинських, у свій час — найкрупніших землевласників Харківської губернії. Тимофій Надаржинський був настоятелем Благовіщенського собору в Москві й довгі роки — духівником Петра І, який і подарував Тимофію ці землі. Його син Йосип побудував тут відомий Круглий двір, споруду оригінальну й унікальну, що призначалася для виїзду коней. Ще одна пам’ятка — Благовіщенська церква, ймовірно, побудована на честь батька.
Інший син Тимофія, Пилип, мав двох дітей, Олексія та Тимофія, майорів. Олексій був першим предводителем дворянства Харківської губернії, відзначився у Кримському поході. Одружився з Анастасією Тютчевою — тіткою відомого поета. Тростянець успадкував Тимофій, онук свого видатного діда–тезки, і передав спадок доньці Олександрі. З цією красунечкою пов’язані всілякі романтичні перипетії, варті любовного роману. Дівчину вважали незаконно народженою. Не тому, що була нажита «на стороні», як сказали б зараз. А тому, що народилася раніше, ніж пройшов належний час після весілля, — такі тоді були поняття.
Залагодити цю справу взявся Василь Каразін, той, чиїм іменем названий Харківський університет. Йому сподобалися чи юнка, чи статок її батьків, але подався до царя Олександра, який доручив міністру юстиції — Гаврилу Державіну, розібратися зі справою. Два роки тривав процес, а потім Олександр таки визнав законність спадкоємиці. А вона тим часом зустріла князя Олексія Корсакова й віддала перевагу йому.
Донька Олександри та Олексія Софія стала однією з найбільших землевласниць не лише губернії, а й імперії. До речі, її будинок у Петербурзі існує й досі — у ньому розташований знаменитий Театр Лєнсовєта.
Софії iз заміжжям не пощастило. Чоловік Василь Голіцин–Рябчик, попри чини, був «баламутом і розгільдяєм». Всього статку не промотав, але його справу завершили сини, Олексій та Віктор, які за борги продали тростянецький маєток.
Якщо називати, з ким одружилися хлопці Голіцини, то тут знову з’являються не просто відомі імена — Суворови, Анненкови. Та без історії Тростянця вони нам наразі не важливі. «Олексій для Тростянця не зробив нічого хорошого, — каже Микола Мельник, — окрім того, що привіз сюди студента Чайковського». За чотири роки до продажу маєтку, у 1864–му, Петро Чайковський приїхав на запрошення свого друга на канікули до Тростянця. Саме тут він написав увертюру до свого найпершого симфонічного твору за драмою Островського «Гроза». У Тростянці встановлено йому пам’ятник, єдиний з існуючих — на повен зріст. Є щорічні музичні фестивалі, присвячені композитору.
Незабаром маєтність купив Леопольд Кеніг, який iз 1874 року розвиває тут потужну промисловість. Побудовані цукрозавод та винокурня, млин і лісопилка, механічні майстерні та паркетна фабрика... Перед тим як створити останню, Кеніг привіз до Тростянця вчених із–за кордону. Тут, у дикому лісі, створили лісництва, обходи, квартали. До аборигенних дерев насадили нові породи. Й зараз лісодослідницька станція в урочищі Нескучному нараховує їх понад 130 видів. Тільки кленів — понад десять різновидів! А ще кілька видів кедру, сосни, коркове дерево — бархат амурський... Власне, виростили те, з чого можна було робити паркет, а потім почали робити.
За Кеніга найманим сезонним робітникам давали на добу набір продуктів. Наприклад, 1600 грамів хліба та 600 грамів м’яса — щодня! Заздріть, наймані працівники сьогодення!
Коли Микола Мельник підводить нас до музейного стенду місцевої промисловості, то називає його «стіною плачу»: практично нічого з заснованого Кенігом та створеного в подальші роки не збереглося. Тому й встановлення минулого року до річниці міста погруддя Кеніга пан Микола вважає образливим для колишнього господаря. Зруйнувати всі його надбання, а потім поставити погруддя? Навряд чи сам Леопольд подякував би нащадкам...
Імена, імена, імена... Тут навчався у школі письменник Микола Хвильовий. А через роки поет Леонід Титаренко вчився у тих самих стінах. Стенд ще одного земляка — олімпійця Володимира Куца...
Із Миколою Мельником ми познайомилися багато років тому завдяки його чарівній дружині Галині. Під час чергового відрядження до Тростянця Галя запросила у гості. Надовго запам’ятався той тростянецький вечір — післясмаком його непровінційності. Бо ж правду кажуть: провінція — поняття не географічне, а духовне.
Пан Микола, тоді голова міста, за фахом — інженер, здався мені не технарем і не чиновником, а передусім — митцем. Він розповідав історію Голіциних та показував копії дореволюційного журналу з ілюстраціями Круглого двору. Ми дивилися його картини, а ще — створену власноруч збірку поета Володимира Висоцького, книги якого у ті роки ще не з’являлися у продажу.
Пізніше була у Тростянці на симпозіумі дерев’яної скульптури. Найперший такий у Радянському Союзі відбувся завдяки Миколі Мельнику. Почалося все з пам’ятника Чайковському, — його було встановлено до 120–річчя початку діяльності композитора за головування Мельника. Тло парку за пам’ятником було якимось порожнім. І Микола Степанович уявив там скульптурне наповнення. Поїхав у Київ до художнього інституту. Запропонував практику для студентів — пленер на тему «Лукомор’я». Студенти постаралися! І тепер стоять ті дерев’яні скульптури і зберігають родзинку. Кожного казкового героя студенти наділили своїми обличчями.
Потім про це дізнався художник Юлій Синкевич, приїхав, запитав, звідки взнали про таку роботу. Із заходу, де подібне існує давно? Що там на заході, Микола Мельник тоді не знав, а організував те, що сам придумав. За підтримки Синкевича у Тростянці пройшли два професійні симпозіуми, — український і всесоюзний. А потім ідею забрали до Києва. «Як ото знайшли золоту вазу та й вивезли з Жигайлівки», — каже Микола Мельник.
Ще пам’ятаю передачу на обласному телебаченні. Цілком творчу, за участі автора віршів, композитора та виконавця пісень. Поетом був пан Микола... Цікавлюся, звідки такі схильності? «Можливо, від діда», — каже. Двоюрідний дід по мамі — митець, іменем якого названо сьогодні у Сумах художній музей. Таки тісний світ для відомих імен...
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
