Військово–морський пейзажист із Харкова

Чи можливо в наші дні «відкрити» вітчизняного живописця ХХ століття? Та ще й такого, хто свого часу був головним художником військово–морського штабу Росії (раніше цю посаду обіймав Айвазовський)? Чиє ім’я російська преса згадувала поруч з іменем Шишкіна, а французька порівнювала його з імпресіоністами, головно з Камілем Піссарро?

Таке забуття облягає, коли перестають з’являтися книжки про творчість митця. Як–от у випадку Михайла Ткаченка. За життя у Франції (де він постійно мешкав) вийшов каталог та друкувалися популярні набори поштівок із репродукціями його пейзажів. Перша світова війна припала на пік слави М.Ткаченка і водночас посунула все мистецьке життя за суспільні лаштунки. Кривавому ХХ століттю (надто на наших теренах) було не до затирання «білих плям» в історії малярства. Перший та єдиний нарис Ткаченкової долі — 40–сторінкова книжечка, випущена 1963–го (К.: Мистецтво). Отже, коли півтора року тому вийшов друком представницький альбом «Харківська пейзажна школа. Остання чверть ХІХ — початок ХХ ст.» (К.: Родовід, 2009, 271 с.), а нещодавно й майже вичерпно ілюстрована монографія «Михаил Степанович Ткаченко. 1860—1916» (К.: Корнерс, 2010, 320 с.) — це справді стало «відкриттям».

Фактологічно–оціночна частина в обох виданнях належить талановитому мистецтвознавцеві, тексти якого стають вишуканішими від книжки до книжки, — Ользі Лагутенко. Перший альбом зіставляє творчість двох добре знаних майстрів — Сергія Васильківського й Петра Левченка — та двох їхніх менш відомих земляків — Михайла Беркоса й Михайла Ткаченка. І цей порівняльний аналіз переконує у правдивому існуванні Харківської пейзажної школи «у роки, коли в українському мистецтві стверджувалася ідея національної ідентичності». Ба більше: «Художній стиль харківських пейзажистів був провідним акордом українського національного відродження».

Поняття «школа» у мистецтвознавстві пов’язане передовсім із навчанням у добі домодерних комунікацій: аби побачити твори інших майстрів, треба було вирушати у довгу й часто небезпечну мандрівку «за тридев’ять земель». Тож художники переважно «варилися у власному соку», засвоюючи місцеві технічні прийоми, які часом сильно різнилися від застосовуваних деінде. Сьогодні Інтернет дозволяє дистанційно «вчитися» у будь–кого з уподобаних майстрів і детально розглядати світові колекції, не виходячи з дому. А сто років тому все було інакше: по закінченні Імператорської академії мистецтв кращим випускникам надавали можливість державним коштом кілька років пожити за кордоном, відвідуючи тамті музеї та майстерні тогочасних знаменитостей. Робили це, зокрема, й для того, аби набута вдома «школа» не консервувалася у провінційність.

Виборов право закордонного пансіону й Михайло Ткаченко. Велика академічна золота медаль за дипломну роботу дісталася йому багато в чому завдяки навичкам, що їх одержав у харківській міській рисувальній школі. Цей славетний заклад заснувала власним коштом харківська аристократка Марія Раєвська–Іванова (до речі, перша в Російській імперії жінка, яка одержала диплом у Петербурзькій академії мистецтв). Техніку малюнку викладав тут Дмитро Безперчий, теж вихованець академії та товариш Шевченка по майстерні Брюлова. У Безперчого і вчилися малювати ті, кого згодом назвуть представниками Харківської пейзажної школи: Васильківський, Левченко, скульптор Беклемішев, а також гордість польського мистецтва — майбутній академік Семирадський. Та й у Петербурзі з учителем малювання Ткаченкові поталанило: ним став Павло Чистяков. Той самий віртуоз рисунку, який «поставив» руку й око таких різних талантів, як Полєнов, Рєпін, Суріков, Васнєцов, Сєров, Врубель, Борисов–Мусатов, Грабар.

Відтак 22–річний Михайло Ткаченко їде до Парижа, де й оселяється, вважай, на все життя. Проте щоліта приїздить на Слобожанщину, і написані там пейзажі завжди успішно долають конкурс на право експонуватися на головній тогочасній світовій художній виставці — паризькому Салоні. Виставлені роботи Ткаченка завжди мають пресу, а часто й відзнаки. Але Велику золоту медаль Салону дістав лише 1907–го (а це давало право надалі виставлятися без конкурсу).

Зробив стрімку професійну кар’єру. На третій рік перебування в Парижі його картину купують для колекції Олександра ІІІ. Художникові пропонують місце штатного живописця військово–морського штабу (на той час Михайло Ткаченко потоваришував із двома модними «парижанами»–мариністами: Боголюбовим та Гриценком, які працюють там же і привертають його до морського пейзажу). А ще через чотири роки (1895) французький уряд вручає Ткаченкові орден Почесного легіону за монументальне полотно «Російська ескадра в Тулоні».

Отже, заробляв Михайло Ткаченко парадними картинами з повсякдення й історії російського флоту. Але, як свідчить тогочасна преса, це не були суто декоративні, «пропагандистські» роботи; вони зазвичай ставали подіями Салонів, що на тоді — мистецький знак якості. Ткаченкові картини правили за коштовні урядові дипломатичні подарунки, прикрашали Царскосельську резиденцію царя та каюти імператорської яхти «Штандарт».

Коли Михайло Ткаченко востаннє приїхав із Парижа до Харкова, почалася Перша світова війна. Більше він рідного міста не залишав. Взимку 1915–го тяжко хворів, і на другий день нового, 1916–го, його не стало.

Обидва рецензовані альбоми добре ілюструють, як змінювалася класична мариністика від Айвазовського через Лагоріо, Боголюбова, Гриценка — до Ткаченка. Котрий власною творчістю ще й демонструє загальний розвиток малярства: від «фотографічного» пейзажного стилю a la Шишкін, через експерименти імпресіоністів зі світлом і водою — й до флористичнних захватів модерної сецесії. В альбомі «Михаил Степанович Ткаченко. 1860—1916» репродуковано близько ста його картин, етюдів, малюнків; переважна більшість із них зберігається у Харківському художньому музеї; чверть ілюстрацій — репродукції робіт із приватних колекцій.

Відтак історичну справедливість відновлено. Талановитий, популярний і успішний художник порубіжжя ХІХ–ХХ століть Михайло Ткаченко повернувся до нас з усім коштовним мистецьким багажем свого життя. Завдяки двом рецензованим виданням, цей набуток тепер завжди поруч: у книжковій шафі — на відстані простягнутої руки.