Давайте дружити... проблемами?

Круглий стіл, ініційований Міждержавним фондом гуманітарної співпраці країн–учасників СНД, зібрав у Театрі імені Лесі Українки делегатів семи пострадянських держав. Під час їхніх виступів на полишало відчуття того, що, незважаючи на окрему, вже майже двадцятирічну історію кожної країни, у нас є і завжди буде багато спільного. Хоча б те, що стосується проблем театральної справи — так точно.

Найобразніше взаємовідносини уряду з мистецтвом змалював керівник Театру імені Вахтангова Рімас Тумінас. «Ми вже чітко бачимо спину наших керівників, — зауважив режисер. — Їх іще можна смикнути за плече, але дуже скоро ми не матимемо і цієї можливості. Репертуарний театр — це явище, що минає...» Настрої колеги підтримав і режисер iз Таджикистану Барзу Абдуразоков. (Власне, якщо такими думками переповнений сам Тумінас, то про таджицький театр і говорити не доводиться). Відомий вислів «Театр існує не завдяки, а всупереч» там вивели у ранг аксіоми місцевого масштабу. Державна підтримка театрів відсутня взагалі, прем’єри випускають завдяки ініціативі театральних відчайдухів, секонд–хенду та смітникам — там знаходять декорації і костюми — а ті, хто не витримує такого «сприятливого контексту», полишають країну зі словами: «Я втомився думати про погане...». Худрук Російської драми Михайло Рєзнікович бачить ще одну проблему, яка заважає театру нормально еволюціонувати: падає престиж професії. «Коли я вступав на режисерський курс до Товстоногова — конкурс був сто людей на місце. Зараз — 2–3, та й вибрати часто немає з кого», — визнав Михайло Юрійович. Співголова Правління МФГС Михайло Швидкой також говорив про кадри, яких театру катастрофічно не вистачає, оскільки чимало випускників профільних вишів обирають «грошовитіші» місця на телебаченні чи у рекламі. Керівника Московського драматичного театру імені Станіславського Олександра Галібіна засмучує те, що актори і режисери країн СНД працюють у своїх чотирьох стінах, не маючи можливості слідкувати за творчістю один одного. Одним із небагатьох учасників «круглого столу», хто стояв на більш–менш оптимістичних позиціях, був голова білоруського відділення СТД драматург Олексій Дударєв. Він визнав, що дітися їм усім нікуди, оскільки театр — це діагноз, і процитував чеховського Серебрякова: «Дело надо делать, господа!».

Реальним шляхом виходу із ситуації, що склалася, на думку керівника театру «ДАХ» Владислава Троїцького могли б бути центри сучасного мистецтва. Туди б можна було залучати режисерів iз різних країн, яких би рекомендували поважні мистецькі інституції (наприклад, Чеховський фестиваль). Ідея Троїцького полягає в тому, що за кілька тижнів ці режисери ставлять виставу з невеликим бюджетом, яку не лише показуватимуть на місці, а й повезуть у ту країну, яка делегувала режисера. Відтак постановники отримають досвід, а театральний процес — кругообіг мистецтва на території СНД, якого йому так не вистачає. Але більшість присутніх до пропозиції пана Троїцького поставилася дещо скептично, мовляв, це лише в ідеалі все так привабливо, на практиці все виявиться набагато складніше... Тож поки що залишається тішитися поодинокими прикладами театральної співпраці, як, наприклад, виставою «Одруження». Її для білоруського театру імені Янки Купали поставив молодий російський режисер Володимир Панов («Одруження» у Театрі імені Лесі Українки показали минулого четверга). Але і ці поодинокі приклади сьогодні треба вітати і підтримувати. Хто знає, може така співпраця для когось стане соломинкою, яка не дозволить талановитій людині потонути у вирі жорстокої дійсності, споглядаючи спини керівників, до яких уже не дотягнутися...