Ну що тут скажеш? — Комедіанти...

Якщо проаналізувати афішу сучасного українського театру на предмет представлення там нової зарубіжної драми, то одним із лідерів цього рейтингу буде французький письменник і драматург Ерік–Еммануїл Шмітт. У «Сузір’ї» йдуть вистави за його творами «Оскар — Богу» та «Приховане кохання», в Новому драматичному театрі на Пе­черсь­ку — «Розпусник», у Національному театрі імені Заньковецької — «Загадкові варіації»... Спектакль за Шміттом був і в репертуарі Театру імені Франка: психологічний детектив «Маленькі подружні злочини» для Олексія Богдановича та Ірини Дорошенко поставив Кшиштоф Зануссі. Але цієї спроби осягнути магію драматургії багаторазового володаря Премії Мольєра «франківцям» виявилося замало. Після вирішення питання з авторськими правами — на це, до речі, пішло кілька років — та напружених репетиційних буднів театр представив на суд глядачів нову виставу за п’єсою Е.–Е. Шмітта «Фредерік або Бульвар злочинів».

В авангарді цієї постановки — режисер Юрій Кочевенко та актори Лесь Заніпровський і Людмила Смородіна. (Останнім часом зусиллями цього тріо афіша «франківців» регулярно поповнювалася новими виставами). «Фредерік або Бульвар злочинів» обіцяв величезний простір для творчого польоту — як спільного, так і індивідуального. Історія про легендарного французького актора Фредеріка Леметра вплавлена у формат «театр у театрі», який для сценічного мистецтва є не новим і завжди вдячним (наприклад, вистава «Глядачі на спектакль не запрошуються», що вирішена за цим же принципом, у Театрі драми і комедії збирає аншлаги уже десять років!). Залаштункові інтриги, конкуренція, яку складно назвати чесною, плітки–скандали–істерики, мрії про високе мистецтво і потреба наповнювати касу, овації і сльози ображених, а по центру цих прецікавих «обставин дії» — красень–мужчина, визнаний театральний прем’єр і достойний громадянин Фредерік Леметр. Аби яскрава історія життя і творчості великого актора, для якого писали Дюма, Гюго, Бальзак і якому аплодували перші особи Франції XІХ століття, вийшла не менш яскравою і в інтерпретації Театру Франка, Юрій Кочевенко задіяв потужний акторський ресурс. Окрім Леся Задніпровського (імпозантний Фредерік Леметр) та Людмили Смородіної (нестримна у своїй жадобі творчості мадемуазель Жорж, яка дасть фору молодим суперницям), у виставі грають також Богдан Бенюк (завзятий директор театру Арель, який заради касових зборів мужньо витримує постійні вибрики своїх акторів), Тарас Жирко (навпроти ролі драматурга Кассоне актор може сміливо ставити знак «+» — дотепно і зворушливо), Назар Задніпровський, який свого героя Парізо наділив комедійністю, що межувала з карикатурою, Володимир Ніколаєнко, Анастасія Добриніна, Олена Фесуненко... Протягом вистави актори з’являються із найнесподіваніших місць: з–під сцени, відкидаючи браму чи піднімаючись сходами, що ведуть до оркестрової ями, згори, спускаючись на тросах, а свій монолог про критиків, яким ніколи нічого не подобається, Бенюк–Арель виголошує з ложі першого ярусу. Глядача, який втомився думати–гадати, звідки чекати виходу наступного актора, режисер протягом вистави намагається розважати танцями. Які, варто визнати, не завжди вписувалися у контекст і додавали виставі зайвої метушні, обтяжували її, відволікали від головної думки. Натомість саме через них спектакль вийшов значно довшим, ніж того вимагала ідея, і після антракту «Фредерік...» недорахувався частини глядачів.

Власне, граючи самих себе, актори у цій виставі пішли шляхом, який передбачав і самоіронію («Ви квакерам заплатили?»), і самокритику («Коли ви починаєте кричати — у вас зникає душа і залишаються легені»), і залаштункові відвертості, і зізнання у незахищеності від зовнішнього світу... Свій відрізок від початку до фіналу вони пройшли гідно. ...Коли акторів називають «комедіантами», то в це визначення, як правило, вкладають негативний зміст. Мовляв, якісь кривляки, блазні тощо... Після вистави «Фредерік або Бульвар злочинів», у якому талановиті актори гідно, з душею, розповіли про свого геніального попередника, багато хто змінить своє ставлення до цього слова.