Святослав Шевчук благословляє вірян біля кафедрального собору Воскресіння Христового, що на столичному Лівобережжі. (Фото Рейтер.)
Ім’я нового глави УГКЦ до останньої миті Синод церкви тримав у таємниці. Український єпископат розкрив кадрову інтригу лише разом iз Ватиканом. Відтак 41–річний Святослав Шевчук, наймолодший серед 50 єпископів УГКЦ, який спершу, на думку оглядачів, навіть не входив у список претендентів, визначатиме розвиток цієї церкви найближчими десятиліттями.
Те, що главою УГКЦ стане Святослав Шевчук, не уявляли ані експерти, ані єпископи. Лунали прізвища досвідчених і впливових діячів кліру, але те, що переможе молодий аргентинський єпископ, не припускав ніхто. Зрештою, вибори відбулися за приказкою: все у Божих руках.
Важко сказати, що в дійсності відбулося на Синоді — всі учасники його зберігають обітницю мовчання. Деяка інформація вийшла за щільно замкнені двері. Під час голосувань жоден iз кандидатів не отримав необхідних двох третин голосів — ані впливовий секретар УГКЦ Богдан Дзюрах, ані львівський архієпископ Ігор Возняк, ані ректор католицького університету Борис Гудзяк. Попервах кожен із них мав власну групу підтримки єпископату. Вже у середу надвечір з упевненістю говорили про перемогу як не Богдана Дзюраха, так Ігоря Возняка. У Львові навіть пішли розмови про те, що на основі простої більшості обрали Ігоря Возняка. А вже наступного дня з’явилася чутка про його свідому відмову. Про причини такого кроку можна лише здогадуватись. Ігор Возняк коментує припущення про свою відмову, наче віджартовується. Щоправда, непереконливо. Чіткої і ясної відповіді, подібної до євангельського «нехай ваше так буде так, а ні — ні», присутні не почули. Річ у тім, що у Папській столиці, як натякнуло джерело «УМ», воліли бачити ліберальнішого, молодшого та динамічнішого кандидата. Адже без революційних кроків ситуацію в УГКЦ кардинально поліпшити не вдасться. Радше всього єпископи визнали рацію Ватикану — нехай глава церкви попервах не володітиме потужною харизмою, як владика Возняк, але ж це справа кількох років. А Ватикан нікуди не поспішає — перед ним вічність.
Святослав Шевчук — наймолодший з єпископів УГКЦ і четвертий за віком з католицьких ієрархів. На Синод, що став вирішальним для його долі, новий предстоятель УГКЦ потрапив iз Буенос–Айреса, столиці Аргентини. Щоправда, з діаспори він не походить — народився Святослав Шевчук 1970 року у провінційному Стрию, райцентрі на Львівщині. Та й зажив доброї слави як принциповий та дипломатичний адміністратор також у Львові. І хоч він належить до «молодої парості», але формувався під впливом греко–католицького духовенства «старої генерації». У 21 рік потрапив на навчання до Буенос–Айреса, згодом з аргентинської науки повернувся до Львова, пару років навчався у богословській семінарії. Ґрунтовну ж богословську освіту здобував у Папському університеті Фоми Аквінського у Римі, так званому «Ангелікумі», захистивши там докторат iз богословської антропології.
«Саме ґрунтовна базова богословська освіта посприяла кар’єрному злету Святослава Шевчука. Чимало нині діючих єпископів, що формувалися у підпіллі УГКЦ за комуністичних репресій, ґрунтовної теологічної освіти отримати так і не змогли: попервах у кого був за плечима технікум, у кого — ПТУ. Лише згодом, у зрілому віці, з’явилася можливість отримати академічні знання з теології, — каже співрозмовник «УМ». — Це не применшує важливості їхнього церковного чину, адже священики УГКЦ у СРСР були на нелегальному становищі».
Адміністративні здібності Святослав Шевчук проявив у Львівській семінарії Святого Духа, де з 2000 по 2007 працював віце–ректором. Згодом став ректором. Водночас Святослава Шевчука можна з упевненістю вважати одним iз креатур Блаженнійшого Любомира Гузара, адже впродовж трьох років (у 2002—2005 роках) був головою його секретаріату, керуючи Патріаршою курією у Львові. І хоча, аби бути обраним главою Церкви, єпископом можна і не бути, але такий статус, як–то кажуть, дуже помічний. Тож у 2009 році Синод призначив Святослава Шевчука єпископом–помічником до аргентинської єпархії, котру, незважаючи на колись чималу українську громаду, осередком греко–католицького руху назвати важко. І ніхто, крім Любомира Гузара, певно б, не зміг прорахувати, що це був шлях до київського престолу. На пару років Святослав Шевчук зник iз поля зору.
«Однією з можливих ознак того, що саме Шевчука Гузар готував до спадкоємства, є ситуація з єпископством, — каже джерело «УМ». — Адже, наприклад, визначний науковець і добрий адміністратор Борис Гудзяк єпископом досі не став. Але, безперечно, вся відповідальність лежала на Синоді, і тиску на єпископів ані Любомир Гузар, ані навіть Папа Римський чинити не міг. Знаєте, не слід скептично ставитись до такого поняття, як Божий промисел. Адже церква справді потребує серйозного оновлення, а вірогідні кандидати зі старших єпископів, могли б лише законсервувати ситуацію. Подібні проблеми притаманні всім українським церквам, не оминули й порівняно здорову УГКЦ. Треба зупинити непотизм, просування родичів та племінників, переорієнтувати церкву до людей... Тож дай, Боже, сил новому владиці».
Завдання перед новим предстоятелем серйозні — оздоровлення усього церковного життя і збереження УКГЦ як найпотужнішої проукраїнської конфесії з монолітною структурою, спрямованою на Захід. Водночас саме від нового Блаженнійшого Святослава чекатимуть створення українського патріархату. Для цього доведеться виграти неймовірно складну дипломатичну гру як у Ватикану, так і в Москви. Адже статус патріархату дозволить вивести УГКЦ на принципово новий статус у світовій спільноті, коли глава церкви на рівних розмовлятиме з президентами.
Крім рішень стратегічного характеру, перед владикою Шевчуком лежить і тактичне завдання — входження до Колегії кардиналів. Після того як це ухвалить Папа Римський, Шевчук стане наймолодшим у нинішній кардинальській колегії. Щоправда, це рішення може дещо відкластися, допоки Любомир Гузар не досягне 80–ліття, адже саме з досягненням цього поважного віку він втрачає право голосувати на конклаві.
«Можливо, на Україну чекає час повернення великого митрополита Андрея Шептицького. Зрештою, саме цього митрополита Святослав Шевчук просив про заступництво у Соборі святого Юра напередодні», — розповідає джерело «УМ». До речі, як зазначав у одному з інтерв’ю новий предстоятель УГКЦ, «я завжди співставляв з особою митропеолита Шептицького свої рішення і свою діяльність».
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
